Юля сіла на лаву:

– Орисю, ходи сюди.

– Зараз. Тілечко пшоно водою заллю.

І від того, що Орися щось там робить, чимось клопочеться, а вона сидить, згорнувши руки, Юля відчула себе зовсім чужою і непотрібною в цій хаті.

Витираючи руки об фартушок, Орися присіла поряд із Юлею.

– Ще не б'ється? – усміхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живіт.

Орися почервоніла і опустила очі.

– Чого ти затуляєшся? Чудна! Мені якби такий живіт, я б його всім показувала.

– Ви й так показуєте, – знущально зауважила Орися, і нижня губка її насмішкувато підсмикнулася.

Юля зрозуміла натяк і пояснила просто, без далеких об'їздів:

– Ні. Не пускала і не допущу до себе німчуків. Вони смердять псиною.

– А кажуть, що комендант до вас кожну ніч ходить.

– Ну, досить лобом горіхи розбивати. Он мати сердиться, що я її сина не любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба.

Юля присіла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки, білизну. Орися пішла в хатинку, а Юля довго сиділа скулившись. Тоді встала, пройшлась по хаті і зупинилася біля косинця, де валялися заполоч, нитки та всяка всячина. Раптом їй кинулася в око картонна коробочка. Юля жадібно схопила її і сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нічого не бачила.

«От і добре. Тепер я знатиму, що робити».

Чемодани? Вони не цікавили її. Ногою позапихала їх під Орисине ліжко.

«Головне – в сумочці, а решта – дурниці».

– Орисю, все моє барахло – тобі. В цю хату я більше не вернуся.

– Що з вами, ятрівко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу присвоювати чужого добра.

– А мені його теж нікуди везти. Ну, прощай, Орисю.