– Здрастуйте, мамо.

Шкарубкими пальцями Уляна вилущила дві квасолини і два слова:

– Чого прийшла?

Юля, змівши сумочкою трав'яний натрусок і відгорнувши спідничку, сіла на східці. Зачувши її голос, із хати вийшла Орися. Покрите ластовинням вагітності обличчя пустило по щоках рожевий трепет. Юля не зводила з неї очей. М'яла в пальцях сумочку. Орисі важко було перегинатися, але вона все ж таки дістала кущик квасолі і, вже лущачи, спідлоба глянула на Юлю, і ще більше погустішав на щоках вишневий розлив: Юля дивилася на неї око в око. Чуттям жінки Орися збагнула, що вона заздрить її материнству. «Вона також, мабуть, нещасна і нікого не любила в світі. Бо якби любила так, як я Тимка, то не пішла б на підстилку німецьким офіцерам», – подумала Орися.

Уляна перерубала їхню змову поглядів різким кивком очей:

– Питаю тебе, чого прийшла?

Юля затінилась віями, поклала сумочку на коліна:

– Поговорити мені треба, мамо…

Уляна блиснула на Орисю:

– Іди до хати. Без тебе обійдеться.

Орися іще раз зустрілася поглядом із Юлею, зачинила за собою сінешні двері.

– Хочу вам сказати, що я була поганою невісткою.

– Знаю. Далі що?

– Що не любила вашого сина. Він як черв'як на дорозі. Звивається, а любити не вміє. Розтоптала його – не помітила. А завтра виїжджаю. Нова дорога мені стелеться.

– Аби ти зашкопиртала на тій дорозі та й не звелася. Юля передихнула тільки раз, светр стискав пружинами.

– Може, й доведеться. Ніхто не знає сьогодні, що з ним буде завтра. Хочу на кімнатку глянути, де я була вашою невісткою.

Юля увійшла до світлиці і зупинилася біля порога. Нічого не змінилося: при стіні обкута міддю скриня, роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портрет Уляна заховала в скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходом до армїї. Юля на секунду затримала погляд і відвернулась: не любила його ні живого, ні портретного. Стіл застелений чистою скатертиною, на лиштвах розбуявся зелений хміль. В опішнянському куманці – м'ята і гвоздики. Ліжко. Високе, в подушках – червоних, білих, голубих, квітчастих – трохи не до стелі. Орисині руки прибирають, спушують, складають – та спати нікому – хай… Може ж, повернеться… Тоді… Зараз Орися спить на лаві. Є у неї скриня-сундучок, на споді кришки – фотографія Тимка. Ходив із хлопцями на ярмарок у Зіньків та й «знявся» заради сміху: сидить Тимко в бешметі, схрестивши ноги, на розцяцькованому поясі – два кинджали, з-під кубанки чуб кільцюється. Очі здивовані, напружені, дивляться просто в об'єктив, а губи сердиті, чужі. Сидить, обцюканий кинджалами, аж глянути страшно. Орися відкриє скриню, подивиться та й замкне: «Сиди ж там із своїми ножами, страшнюка», – поговорить, горюючи, і, поклавши голову на сундучок, довго гладить берестову кришку. Юля не раз підглядала Орисині обцілунки і, дивлячись тепер на сундучок, думала: «Вона замкнула там Тимків дух і кожного дня молиться йому, а що я залишаю в цій хаті? Що тут для мене дороге? Аж нічогісінько. Як приблуда-мандрівниця. Переночувала – та й далі. Проте була ж я тут невісткою. Замужньою жінкою. І щось тут від мене залишилось».