– Вот это, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, и я доволен.

– Так проходите в горницу, проходите.

Анютка повела ще одного постояльця у світлицю, і крізь двері, які вона забула зачинити, долинув хрипкий зі сну Марків голос.

– Що? Хто вам сказав, що в нашій артілі тракторів не було? – закричав він на всю хату, розмовляючи із трохи глухеньким господарем. – То, може, у вас не було, а в нас…

Двері зачинилися, голоси затихли.

– А ті про своє ріжуться, – засміявся Тимко і зіскочив з ліжка. – От і розбери. Одні плачуть, другі скачуть.

Він був виспаний, здоровий і сильний, тіло переливалося мускулами. У вікно билися синиці, і зимовий ранок виблискував на снігах. Ніч! То була казка, біля нього сиділа жінка, доброту якої не можна виміряти словами. Тепер настав день – і йому треба йти до злодюг, шахраїв, нікчем, терпіти їхні кпини і неподобства, кидати все найкраще і ставати поряд з хамством і злом.

Біля ліжка на стільці висіла випрана, випрасувана гімнастерка, ще його, домашня, яку він узяв з Троянівки, сині козацькі з лампасами шаровари, білі вовняні шкарпетки. Тут же стояли старенькі, добре підшиті валянки і лежала руда заяча шапка, що пахла горищем.

«Анютка не спала всю ніч. І все це робила для мене. А я? Хто я? Хто я їй такий?» Похмурнів, одягся і пішов у світлицю.

Після сніданку хлопці пішли на роботу. Ранок був ясний і морозний, сахарний сніг рипів під ногами, на чорних тинах то тут, то там вимерзала цупка, як панцир, білизна в снігових іскрах; не в одному дворі цієї ночі прали жінки. Топилося майже у всіх хатах, і бузкова тінь від димів слалася снігами.

«Вжи-вжи, вжи-вжи», – скрипіло під людськими кроками, і пара валувала з ротів, як з паровозних труб.

З кожного двора виходив маленький гурт з кирками, сокирами, ломами, лопатами і прямував униз до Дону. Марко теревенив і розпатякував цілу дорогу. А що йому теперичка? Під свитиною ватяна кацавейка, чоботи добрячими ганчірками пообмотувані. Втеплився, хоч на всю зиму.

– Наївся, аж ноги гнуться. Не знаю, як і лопату держатиму, – вижмурювався він на сніги.

А Тимком ніяк не міг намилуватися. Дуже дивувало Марка, що той красується у козацьких шароварах, ще й з лампасами.

– Хоч у персицьку армію пиши.

– Чого саме в персицьку?

– Ну, а в яку ж іще? – визвірився він на Тимка. – У білогвардєйську? Так її ж немає, розбили. А з червоними лампасами тебе в Червону армію ніхто не прийме. Ти ж, брате, контрреволюцію вбрав на себе, це я тобі як другові говорю. І попадешся ти властям на око – обірвуть вони тобі оті штани до очкура, в одних підштаниках красуватися будеш. Попроси в мене ножика, я вже тобі, як другові, позичу, та хутенько поспорюй їх до лихої мами.