І чим далі Орися вслухалася, тим ясніше розуміла, що діди вчать молитву не з Євангелії, а свою, ними самими складену.

– І рикатимеш ти, яко звірина люта, здихаючи по ярах та болотах без води і хліба. І що забрав – віддаси сторицею. І не буде тобі пощади вовіки-віків-і-і-і-ів. О великий Мойсею! Людей із неволі клич, Красную армію возвелич. Амінь.

Інокеша знову відкашлявся, мовив піднесено-урочисто:

– Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова великої молитви: «Вдар його, велика сило, щоб його в огні спалило. Ниспошли тому бандюзі, кровопивцю Гітлерові, смерть страшну йому пошли. Чи від кулі, чи від рака, щоб сконав він, як собака!»

Йонька висякався, розгублено хлипнув губами:

– Не буду я повторювати, Інокеша. За таку молитву німці шворку надінуть.

– Богохульствуєш?

– Чия власть – того й бог.

– А-а-а. Не кусай мене ззаду – я смачніший спереду! Ха-ха! Розкольник! Продав Мойсея?! Тобі все одно, що пикою, що потилицею ходить? Серебряник! Давай сюди Євангелію! Чортові лупатому молись! Він тобі своє клеймо на с… випече залізом, а ти студитимеш за хлівом і будеш сніг печатати. Ха-ха!

Орися чула, як Інокеша залопотів кожухом і вилетів на подвір’я, як буря. Червоний, із пекучими очима, затряс сивими пацьорками поміж тинами. У вікно було видно, як він зупинився біля двору Павла Гречаного і, повернувшись до вихорівського обійстя, щось кричав і погрожував кулаком. Борода його світилася на сонці шматтям ризи.

«Так он яка у них релігія і які молитви?» – усміхнулась Орися і, взявши чаплію, посадила в піч сковороду з рибою.

Уляна поставила відра у куток, розіпнула шаль і струсила з неї сніг:

– Морози давлять – аж тини тріщать. Зустрічала куму біля колодязя, каже – німці теплу одежу в людей відбирають.

Увійшов Йонька, заглянув у піч, кинув косий погляд на Орисю.

– Снідати пора. Моняєтесь тут удвох цілий ранок, а толку чортма.

Драна кожушина відпарилася в теплі, смердить кислятиною, чоботи обмотані ганчір'ям. Після того випадку в лісі, коли згоріла його шапка, Йонька поліз на горище і знайшов там стару будьонівку. Зірку випоров ножицями, всередину вшив заяче хутро, і шапка хоч куди. Як підв'яжеться – як від татарської орди відірвався.

Цілу осінь він баришникував, мінявся коровами, доки домінявся до того, що привіз не корову, а телицю-ялівку з підпущеним телям. Першу ніч воно сумно ревло і тикалося мордою телиці в пузо, а вона дриґала ногами.

«Сумує на новому місці», – журився Йонька, прислухаючись до того мекання.

– Може, тобі в цеберку вставити дно та зробити з неї дійницю? – питався він Уляни. – Бо це, кажуть, така корова, що дає молока по два відра.