Німець посоловіло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабін і, раптом зробившись похмурим, кивнув головою на двері:

– Форан, – різко викрикнув він і злегка штовхнув прикладом Йоньку.

Всі стабунилися біля дверей, і від усіх несло перегаром.

– Яка є тепла одежа – викладай, – понуро обізвався Гошка. – Забираємо для німецької армії.

Йонька жалісно заблимав віями:

– Яка ж у мене одежина? Оце тільки того, що кожушина.

Його ніхто не слухав, і німець з Гошкою взялись до діла. Гошка відбив прикладом замок від комори, розчистив німцеві дорогу. Той підійшов до скрині, поцмокав, посвистів, оглянув з усіх боків і став вишвиргувати з неї шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цілі сувої вибіленого біля Ташані полотна. Німець киває і прицмокує, а Гошка пиряє його на підводу. Воно розмоталось, і видно на його сліпучій білизні печатки німецьких шипів. Джмелик стоїть, спершись об одвірок, димить німецькою сигаретою, обдирає карабіном крейду із стіни. Очі його весело виблискують, йому смішно дивитися, як скулиться Йонька.

– Обдирають, як липку? О, ми це вміємо… – і виходить надвір.

Німець заглядає по закутках і виводить із хліва теля, на якому парує від морозу шерсть.

– Котлет, харрош котлет, – висвистує він у захопленні і плескає злякане теля по ситих боках.

Гошка прибичовує його коло полудрабка так, що воно харчить і крутить головою.

– Попусти, – просить Йонька, – задавиться.

Але Гошка не попускає, і воно стоїть, витягши вгору шию.

– Щоб швидше йшло, – гогоче Гошка і рушає з двору. Теля спинається, харчить, оре ніжками сніг у дворі.

В Йоньки трясеться борода і сльозяться очі. Він стоїть у воротях, згорблений і жалісний. Джмелик кричить, вимахуючи кубанкою:

– Готуй, старий, самогон. На другий раз хату палити прийдемо, – і його зуби мигтять, як німецькі шипи на чоботях.

«А шинелів та чобіт і не знайшли. Чорта пухлого. По них тупцювалися і не знайшли, – святкував, закриваючи ворота, Йонька. – А з теляти що за наїдок? Для доброго чоловіка – на один борщ».

Але коли Йонька закрив ворота і пройшов дворищем, то біля хліва його охопив інший настрій, ніж біля воріт.

– Грабителі! – закричав він і огрів вилами корову по культах. – А ти не могла заховати своєї дитини десь в куточок, відьма довгохвоста?

Корова жалібно мукнула, питаючи, очевидно, куди повели телятко. Йонька ще раз огрів її по здухвинах і вскочив у хату з лютістю голодного вовка, у якого з-під носа вирвали здобич.