З 1948 року Григорій Михайлович учителював у селі Кам'янка-Бузька на Львівщині, з 1956 року завідував відділом прози журналу «Жовтень» (пізніше «Дзвін»). Кажуть, що закоханому в поезію Тютюнникові порадив звернутися до прози Петро Козланюк. Письменник, який не терпів у літературі нездар і середняків, запропонував Григорію: «Кинь, Грицьку, до чорта вірші. Переходь на прозу». Перше оповідання Григорія Тютюнника «Мирон Розбийгора» було надруковане у журналі «Радянський Львів» (1950). Перша збірка оповідань «Зорані межі», до складу якої увійшли десять творів, була видана у Львові 1951 року, потім – повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). У творчій спадщині Тютюнника є поетична збірка «Журавлині ключі», яка з'явилася через два роки після смерті митця. Назву збірці підібрав Григір Тютюнник, адже улюбленою піснею старшого брата була «Ой журавко, журавко». Роман «Буг шумить» (1965) був розпочатий ще у 1947 році, автор продовжував писати його до останніх днів життя. Помер письменник після важкої операції 29 серпня 1961 року.

Над своїм найвідомішим твором Григорій Тютюнник почав працювати у 1956 році. Дружина Олена Федотівна згадувала: «Спочатку він думав показати Другу світову війну, перший її період, відступ наших військ і тяжке лихоліття окупації. Однак, коли вже було написано чотири розділи, герої роману немов стали вимагати від автора, щоб він переконливіше обумовлював їхні вчинки, поведінку, почуття. Стало ясно, що для цього треба показати героїв у мирній, довоєнній обстановці. Тоді автор вирішив написати трилогію». Стислий сюжет трилогії мав виглядати так: перша частина – життя села до війни, друга – під час війни, третя – після війни. Першу і другу частину Григорій Тютюнник планував завершити до осені 1957 року. Письменник був дуже працьовитою й вимогливою до себе людиною, він невтомно «вирував», зазначаючи в листі до однокурсника: «Гризу роман, аж зуби болять, а він, катюга, рухається дуже повільно. Проте рухається…». Робота над першою частиною «Виру» була остаточно завершена лише взимку 1958 року. Твір був надрукований у журналі «Жовтень» у 1959 році і став дуже популярним, що посилило вимогливість до себе автора роману. Він продовжив працювати, пишучи по одній-дві сторінки на день. У листі до брата Григорій Михайлович зізнається: «Писати мені робиться все важче, і чи то я старію, чи то роблюсь вредним і причіпливим, але багато чого з написаного мене уже через два дні не задовольняє, я переробляю…» Тютюнник невтомно переробляв і вдосконалював роман. Коли рукопис другої книги був уже у видавництві, письменник раптом попросив не друкувати його, бо він підготував інший варіант. Але автор не встиг надіслати доопрацьований рукопис редактору – зашкодила смерть. Саме тому час у романі досить обмежений – весна 1941 року і перші місяці Другої світової війни. Друга книга роману побачила світ у 1962 році, а в 1963-му твір було відзначено Шевченківською премією. Присудження братові посмертно Шевченківської премії Григір Тютюнник сприйняв скоріше з болем, ніж з радістю, примовивши афористичну фразу: «Справедливість приходить лише на поминки». Григір же добився перекладу братового роману російською мовою («Водоворот», переклад Л. Кедріної, перша книга вийшла в 1962 році, а в 1964-му – і перша, і друга вийшли друком ще раз), вирішив екранізувати «Вир», і редакційна колегія в 1964 році дала йому дозвіл на це. Проте фільм тоді так і не зняли…