Северин огрів канчуком по чоботу, кинув спідлоба очі:

– Це від твого Оксена значок. Я вбив його в Чорному яру.

З лиця Олени збігла кров. Лопнула нитка на пряжі. Хлопчик не закрив клітки, і щиглики розлетілися по хаті.

Дівчинка сиділа на печі і співала котові колискову.

Джмелик засунув канчук за халяву, ступнув до дверей:

– А ти забирай дітей і тю-тю з Троянівки… Твій Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, і я твоїх не займу… – хряснув дверима. За ним вилетіли надвір щиглики.

Чутка про те, що побито іскрівців і що командир «Іскри» не хто інший, як колишній голова троянівської артілі Оксен, облетіла район одним подихом. На прославленого Іскру, що наганяв страх на німців цілої округи, ішли глянути з далеких сіл і хуторів.

Уже опівдні на троянівському вигоні зібралося стільки люду, що поліцаї боялися злазити з коней. На майдані сірячини, кожухи, тужурки, пошматовані шинелі, подерті валянки, в яких стирчать солом'яні устілки, заячі шапки, військові кашкети з навушниками з ганчір'я, суконні «бурки», обклеєні гумою, чадний, із буркуном, тютюн. Бороди, бороди, бороди. Дітлахи нудьгують за школою, крадькома курять у рукав. Жінки загортаються у ветхий одяг, труть очі, пізнають. А чи немає тут і мого сина, брата чи чоловіка?

Мертві оксенівці «сидять» під школою, поспиравшись спинами об цегляну стіну. Вони пороззувані, роздягнені до сорочок. Трупи позмерзались, поменшали. Якась добра душа позмивала з їхніх облич кров, і вони сидять світлі, чисті. В складках сорочок виблискує сніг.

– Кажуть, німці набили аж три машини.

– Повезено на Полтаву. Сам бачив. Лежать щільно, як дрова.

– А де ж їхній командир, Іскра?

– Он той, чорнобородий, лисуватий…

– Як же його зрешетило…

– Кажуть, як зачув кінець, то вийшов з окопу і сам пішов на німців. «Брешете, – кричить, – не вб'єте совєцьку владу. Все одно вона вернеться».

– Тихо, поліцай дивиться…

– А що мені поліцай?

– А цитьте, діду, німчура йде…

– А що мені німчура? Думаєш, я їх не бив у імперіалістицьку? Ось пожди трохи, побачиш, як із них начнуть жовту мазь давити…

– Ходімо, Пантелеймоне, бо ти, бачу, добалакаєшся, – тягне баба за рукав.