Ось я вертатимуся зараз додому Єлисейськими Полями, і хто мені ручиться, що мене не вдарить та сама хвороба, що й бабусю, коли надвечір вона вийшла зі мною на прогулянку і гадки не маючи, що ця прогуляка остання, не здогадуючись про це у властивому нам невіданні про стрілку на підході до тої невідомої для неї самої позначки, де спружина ворухнеться і годинник видзвонить нашу годину? Може, ляк через те, що перша хвилина, відпущена перед першим ударом, ось-ось мине, і зараз пролунає бій, може, той ляк перед ударом, який розсадить мій мозок, може, той ляк був якимсь передчуттям того, що станеться, віддзеркаленням у свідомості хисткого стану мозку перед розривом артерій, — річ, не більш неможлива, ніж раптове примирення зі смертю, знайоме пораненим, які, хоча медик і жадоба життя силкуються їх ошукати, кажуть, передбачаючи неминуче: «Я умру, я готовий», і пишуть прощального листа до дружини.

Справді-бо, перш ніж я засів за цю книжку, набіг один непередбачений випадок, та ще й набіг так, як я собі ніколи не уявляв. На одному з раутів усі ще відзначали, що я виглядаю краще, ніж колись, дивувалися моєму чорному чубові. Але, спускаючись сходами, я мало тричі не впав. Я вийшов лише на дві години; проте коли вернувся, відчув, що вже не маю ні пам’яти, ні гадок, ні сили, ні життя. Якби хтось мене тоді відвідав і проголосив королем, викрав чи взяв під арешт, я безвільно скорився б, не зронивши й слова, як ті, кому морська хвороба під час плавби Каспійським морем висотала всю душу, не опиралися б, навіть перед загрозою бути за хвилину викинутими за борт. Власне, ніякої хвороби наче й не було, але я відчував себе ні на що не здатним, — так, буває, старі діди, ще напередодні жваві, зламавши стегно чи діставши нестравність, якийсь час іще можуть животіти в ліжку, тільки зараз їхнє животіння — це тільки коротше чи довше рихтування до смерти, відтепер неминучої. Одне з моїх я, те, що колись ходило на варварські учти, звані проханими обідами, де для чоловіків у білих плястронах та для напівголих і оперених жінок усе було так поставлено з ніг на голову, що хтось, хто не з’явився б, хоч і прийняв запрошення, або встиг тільки на печеню, допустився б переступу, більшого за всі аморальні діяння, легковажно трактовані за столом, як трактують недавно померлих знайомців, — і де смерть або тяжка хвороба становить єдине виправдання для тих, хто не прийде, та й то в разі, якщо він вчасно, за два тижні, попередить, що вже про-буває на Божій дорозі, щоб чотирнадцятим запросили кого іншого, — це я, ще совісне, втратило свою пам’ять. Натомість воно пам’ятало інше я, те, що задумало твір.