Якраз у цей час я отримав запрошення від пані Моле і довідався про скін сина пані Сазра. Я постановив використати одну з тих годин, після яких не міг уже вимовити ані слова, — бо мені відбирало язика, як бабусі в агонії, — і навіть випити молока, на те, щоб вибачитися перед пані Моле і висловити співчуття пані Сазра. Але за хвилю вже забув про свій намір. Блажен забудько, бо пам’ять про твір залишалася в мені й вигадану годину притомности збиралася витратити на закладення його наріжного каменя. На лихо, коли я взяв зошит, щоб писати, звідти вислизнула картка, — запрошення до пані Моле. І відразу ж я, забудькувате, але нахабніше за інше я, як це трапляється в усіх педантичних варварів, привчених до проханих обідів, відіпхнуло зошит і написало до пані Моле (вона, зрештою, пройнялася б до мене більшою повагою, якби дізналася, що я віддав перевагу відповіді на її запрошення перед своїми трудами архітектора). Аж це одне слово з моєї відповіді нагадало мені, що пані Сазра втратила сина, тож-бо я написав ще й до неї і так пожертвував реальним обов’язком задля штучної по-винности виказувати ввічливість і вражливість; я геть охляв, заплющив очі й ще тиждень не міг оговтатися. А проте хоча всі мої нікчемні обов’язки, яким я був ладен офірувати правдиву повинність, за дві хвилини вивітрилися мені з голови, думка про мою будову не покидала мене ні на мить. Я не знав, чи стане вона церквою, де вірні, помалу-малу прилучившись до істин, навчаться відкривати гармонію і великий загальний план, а чи залишиться — немов друїдичний забуток, зведений на скелі якогось острова, — чимось, чого ніхто ніколи не оглядатиме. Але я поклав присвятити їй сили, що вичерпувалися немовби знехочу, так, немовби залишали мені час на те, щоб, вимурувавши опасання, я замкнув за собою «гробові двері».

Незабаром я вже міг показати кілька шкіців. Ніхто нічого в них не втямив. Навіть люди прихильні до мого розуміння істин, які я далі збирався вибити на мурах святині, повіншували мене, що я виявив їх під «мікроскопом», тоді як я, навпаки, послуговувався телескопом, щоб розрізнити речі, хай і справді манюпусінькі, проте лиш тому, що розташовані від нас на величезній відстані і кожна містить у собі цілий світ. Коли я шукав усесвітніх законів, казали, що я порпаюся у дрібницях. А втім, навіщо я до цього взявся? Замолоду я вже мережив, і Берґотт назвав мої учнівські проби пера «досконалими»[18]. Але замість працювати, я жив лег-кобитом, гуляв і жирував, хворів, лікувався, химерував і засів за роботу напередодні смерти, нічого не тямлячи у своєму реместві. Мені стало вже несила спевняти свої повинності щодо людей, так само як і обов’язок щодо своєї ідеї та свого твору, а надто щодо тих і тих воднораз. У першому випадку я, власне, забував писати листи тощо, і це трохи спрощувало справу. Аж це наприкінці місяця я згадував за асоціацією про свої докори сумління і мене гнітило відчуття власної немочі. Мене дивувала моя байдужість до листів, але відтоді, як у мене затрусилися жижки під час спуску сходами, я збайдужів до всього, я прагнув тільки спочинку, чекаючи Великого Спокою, який уже на порозі.