Аж це спало мені на думку, що якби того ранку мені ще стало снаги написати свій твір — як колись у Комбре в певні дні, що справляли на мене вплив, — того ранку, що саме сьогодні надихнув мене ідеєю твору і пройняв страхом не встигнути її здійснити, він, той ранок, передусім визначив би в цьому творі форму, яку я передчув колись у комбрейській церкві і яка зазвичай залишається для нас невидимою, форму Часу.

Звичайно, наші змисли помиляються в багатьох інших випадках, — як мені наочно довели розмаїті епізоди цієї розповіді, — спотворюючи для нас достеменний лик цього світу. Але, зрештою, я міг би, в найточнішій транскрипції, яку спробував би дати, не переставляти звуків, утриматися від того, щоб відривати їх, ті звуки, від їхньої причини, поруч із якою розум розміщує їх уже потім, хоч якби він змусив дощ тихо заспівати посеред покою, а подвір’я затопив потоками кипучого чаю, це мало б збивати з пантелику не більше, ніж задум маляра, коли він так часто малює, зовсім близько чи геть далеко від нас, залежно від того, що нам являть закони перспективи, посилення яскравости барв та оманливість першого погляду — вітрило чи шпиль, які опісля, гаразд поміркувавши, ми пересовуємо нерідко на велетенську відстань. Я міг би, хоча помилка була б тут серйозніша, стояти на своєму й далі, подібно до того, як ми наділяємо певними рисами обличчя перехожої жінки, хоча на місці носа, щік та підборіддя повинен залишатися тільки голий овал, де щонайбільше мав би леліти відсвіт наших пожадань. І хоч би навіть я не встиг виготовити, — що далеко важливіше, — сотні масок для накладання кожної з них на те саме обличчя, залежно від того, якими очима я на нього дивлюся і в якому сенсі відчитую його риси, масок, призначених мінятися в моїх очах відповідно до того, що саме років за тридцять стирає реальні зміни: надія чи страх або, навпаки, любов чи прихильність; отож якби я не здолав відтворити образу осіб, народженого в мені, де найменший їхній жест може викликати страшенне сум’яття, а не поза мною, — мій роман з Альбертиною достатньо переконав мене, що все стає марнотою і брехнею,— і якби я не змінював освітлення духовного небосхилу залежно від напруження своєї вражливости чи від випадкової тучі, яка, наповзаючи на цей небосхил, обертає спершу малий предмет на щось величезне, бентежачи таким чином мою погідну певність, себто якби я не міг запровадити цих і багатьох інших змін у транскрипції світу (в необхідності таких починань — якщо ми прагнемо відтворити «реальність» — нас переконала ця повість), який належало змалювати цілісно, то я зумів би принаймні уявити людину — завдання чимраз важче — що, обтяжена не так довжиною свого тіла, як довжиною років, які кінець кінцем її доконають, мусить волочити їх за собою скрізь, куди вона скерує свої кроки.