Але я мав написати щось інше, довговічніше, і то не для однієї особи. Писати доведеться довго. Удень я щонайбільше спробую виспатися. А як працюватиму, то лише ночами. Але мені треба буде багато ночей, може, сто, може, тисячу. І я житиму, потерпаючи, не відаючи вранці, коли доведеться урвати свою оповідь, чи Владар моєї долі, не такий поблажливий, як султан Шахріяр, відкладе мою кару горлом і дозволить наступного вечора снувати далі почате. Не те, щоб я намірявся бодай чимось повторити «Тисячу й одну ніч» або Сен-Сімо-нові «Мемуари», писані теж уночі, чи там одну з моїх книжок, уподобаних іще в наївному дитинстві, забобонна вірність яким не давала б мені без жаху уявити собі твір, відмінний від них. Але, — таким правилом керувалися Ельстір та Шарден, — годі відтворити те, що любиш, не зрікшись його. Напевно, мої книжки, як і жива моя плоть, зрештою, колись умруть. Треба примиритися зі смертю. Ми погоджуємося з тим, що за десять

років не буде нас самих, а за сто — наших книжок. Вічности ніхто не обіцяє ані творам, ані людям.

Ця книжка має бути така сама довга, як «Тисяча й одна ніч», але цілком інакша. Звичайно, коли ми кохаємося в якомусь творі, ми раді б створити щось подібне, але треба жертвувати своїм минущим захопленням і думати не про свої уподобання, а про істину, яка не питає нас про наші смаки і забороняє думати про них. І тільки йдучи за істиною, ми натрапляємо не раз на те, що покинули, а, забувши про смаки, напишемо «Арабські казки» або Сен-Сімонові «Мемуари» іншої доби. Але чи встигну я? Може, вже запізно?

Я запитую себе не лише: «Чи встигну я?», а й: «Чи впораюся?» Хвороба, яка, що той суворий сповідник, звеліла мені умерти для світу і тим самим зробила мені послугу («Бо якщо посіяне пшенишне зерно не вмре, воно зостанеться саме, а як умре, дасть щедрий урожай»), хвороба, яка, коли настав край ледарюванню, уберігала мене від легковажности, а тепер, може, боронитиме від ледарювання, ця хвороба поглинала мої сили і, як я помічав уже давно, а надто з часу, коли я розлюбив Альбертину, — сили моєї пам’яти. Але оживлені пам’яттю вражіння, які треба потім поглибити, висвітлити, перевести в духовні еквіваленти, чи не становлять вони одну з умов, як не саму субстанцію, мистецького твору, якою вона щойно явилась мені в бібліотеці? О! Якби мені оті ще не підірвані сили, які я ще мав далекого-предалекого вечора, вос-креслого в моїй пам’яті, коли я побачив «Франсуа Найдуха»! Від того, власне, вечора, коли здалася моя матір, почався, разом із повільним бабусиним згасанням, підупад моєї волі та здоров’я. Все вирішилося в ту хвилину, коли, не в змозі більше терпіти чекання завтрішнього дня, щоб торкнутися губами материного обличчя, я набрався духу, скочив із ліжка і в нічній сорочці підступив до вікна, залитого місячним сяйвом, і стовбичив там, поки почув, як відходить Сванн. Мої батько й матір проводжали його, я чув, як відчиняється садова хвіртка, як бренькає дзвінок, як хвіртка зачиняється...