Останній абзац повісті вмістив невимовну людську, я б навіть сказав, шекспірівського масштабу національну трагедію: «На полі битви серед незліченних тіл лежали хрест-навхрест два мерці. Один був у дорогому арабському вбранні, а інший — у зеленому мундирі венеціанського гвардійця.
Та Богу було відомо, що перший з них не був арабом, а другий — венеціанцем.
Обидва були синами нещасної Грузії».
(Несподіваний збіг: знаменита історична битва біля пірамід (Bataille des Peramides) відбулася 21 липня 1798 року. Дивлюсь на календар свого комп’ютера і бачу: сьогодні, коли пишу цю маленьку передмову, теж 21 липня, і хоча пройшло вже 218 років від тієї битви, наче у вухах бринить грізний голос непереможного тоді ще імператора, який, вказавши на піраміди, виголосив: «Солдати! Ви прийшли в ці краї, щоб вирвати їх з варварства, нести цивілізацію на Схід. І врятувати цю прекрасну частину світу від ярма Англії. Ми збираємося вести бій. Уявляйте, що ці пам’ятники з висоти сорока століть дивляться на вас!» І я також уявляю, як обабіч лінії зіткнення мої далекі земляки готуються знищити один одного, не підозрюючи про це!)
Коли створювався «Мамелюк», звісно, не були відомі теорії психоаналізу Фрейда чи Юнга, але письменник інтуїтивно торкнувся ніжної струни саме підсвідомого (чи несвідомого) і довів вічну присутність рідної мови в незбагненних глибинах людської пам’яті.
Остання фраза земного Ісуса Христа рідною арамейською «Елой, елой, лама сабаткані?» (Боже, Боже, чому покинув ти мене?) в «Євангелії» залишена без перекладу. Останній зойк душі не перекладається...
«Блискучим історичним офортом, створеним рукою майстра епохи Відродження», назвав повість «Мамелюк» видатний грузинський поет Тіціан Табідзе. Прочитавши його, ви переконаєтеся, що класик був правий!
I
I
За селищем Ушапаті, вздовж річки Техурі, пролягла між двома хребтами досить широка долина. Вона утворилася в результаті багатовікової руйнівної роботи бурхливої річки, яка з давніх-давен розмивала гірські схили, що тяглися обабіч берегів, вкритих густим лісом і кущами низькорослого лавра. Річка створила цю рівну, як долоня, долину, збагатила її ґрунт наносним мулом і підготувала для людини прекрасні місця під ріллю і посіви.
І людина скористалася щедрими дарами природи: важко знайти тут хоч клаптик необробленої землі.
Майже півтора століття тому тут колихалася нива гомі[1].
Місяць косовиці. На чистому бірюзовому небі спокійно пливло величне світило, щедро посилаючи на землю свої живодайні промені. На широкому полі всюди виднілися селяни; знявши верхній одяг, вони в самісіньких сорочках, де поодинці, а де по двоє чи по троє, працювали з мотиками в руках. Залишені подекуди для затінку шовковиці, ясени й інші гіллясті дерева звеселяли місцевість.