Моя мати не пішла цією дорогою, бо на другий день умерла. Тоді другий чиновник, гадаючи, що його жінка безплідна й нездібна родити, взяв мене за сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева ніч, коли небо було в яблуневій завірюсі й пахло горизонтом[179], коли степовий городок Дрімав під голубим крилом весняної ночі, безплідна чиновникова жінка родила майбутнього колезького реєстратора.
Чиновник цикнув і сказав:
– Помилка-с!
А мене не можна було викинути, бо формальності щодо закріплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова жінка була не безплідна, що в травневу ніч, коли стояла яблунева завірюха, родила колезького реєстратора, – не зважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлібах.
Я не буду описувати те інше, що, може, когось і цікавить, але мене, навпаки, і ніскільки; не буду описувати так, як писали наші корифеї; я буду писати так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого заріччя, коли серце так стисне, ніби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крізь яблуневу завірюху, здригнувши:
– Да!
…Але як же хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків, біля прозоро-фантастичних леденців, що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі!
– Слухай, Nicolas! А що ж далі? Як же з твоїм чиновником?
– Маріє! Ти наївничаєш. Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова.
Ніч. Весна. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль.
Ніч.
Весна.
Міст.
Марія.
…А сьогодні вітри насідають із півночі. Цілий день шаленіє хуртовина, і ростуть на дорозі замети. Іде грудень року від народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, від народження епохи громадянських війн – шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душі – біль. Бо ж подумай, Маріє:
– Я читаю кожного дня книжки, але я ані разу не зустрів справжньої книжки[180] про нашу – у віки – революцію. Тоді я знову молюся, щоб «Боженька» зробив мене генієм, щоб розказати, як ішла, як пройшла, як гриміла молода епоха.
Ішла м'ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутно ходили в борах тіні середньовічних лицарів. Бігли вітри із сходу, сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул.
Мені пророкують велике майбуття: одні кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я «прорублю вікно в Європу», куди й буде виглядати мій чумацький надзвичайний край; треті запевняють мене, що я в потенції…..Мені навіть неловко писати…