– Маріє! – і я чую, як гримить повінь, як біжать мутні води в невідому даль, і моя радісна Марія кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки й пахне, як юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край.

…Уранці прийшла весна.

І цілий день тануть сніги. Біжать по дорогах потоки, і чути: десь хропуть коні. Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилось.

Учора опівночі, коли за городом урочисто скликав гудок нічну зміну, над костьолом із західного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепів, тому що це в крові, тому що мій батько був стрільцем, думав про заводі на Ворсклі, про свій степовий край, про його одинокі озера, що стоять там, де пересікаються чумацькі шляхи. Сьогодні мої мислі про інше. Це знає й Марія. Я думаю зараз про женщину революції.

– Nicolas! – і Марія виймає хустку, що пахне конвалією, і підбирає волосинки під капелюшок, що їх розкидає весняний вітер. – Nicolas! Ти скажи мені: невже женщина так міцно зв'язана з революцією, що без неї новелістові не можна обійтись?

– Да, Маріє! Без женщини не можна обійтись. Бо женщина – це круг наших емоцій.

– А я от тобі не вірю! – говорить Марія й підставляє весняному вітрові своє обличчя.

Ніч.

Весна.

Міст.

Марія.

Гримить весняна повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами – город. Ми чуємо, як глухо б'ється крига. Над костьолом горить огонь.

– Nicolas! Я тобі не вірю, тому що ти й досі не показав женщини в революції.

– Да, Маріє! Я ще не показав, але я покажу.

– Ні, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленні вона не більше, як самичка.

– Маріє!

– Да, Nicolas! Так.

Гримить повінь.

І тікають мутні води в невідому даль.

Кводлібет.