– Так, знаю. Мені приходилося з ним зустрічатись у Берліні.

– Дуже приємно, – кинула Брук, – виявляється, ми маємо спільних знайомих.

Сказавши це, жінка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то він, дивуючись випадкові, пригадував останню зустріч з професором.

Це було ще в посольстві. До нього в кабінет увійшов[260] низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Він і на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що він хоче повернутися знову на Україну і працювати в Радянській Республіці, що він буде корисний новому суспільству і т. д. Криленко і на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечні місця розмови. Навіть на пряме запитання, як він дивиться на диктатуру молодого класу і чи не думає він публічно одмовитись від своєї колишньої політичної позиції, яка привела його до еміграції, професор так відповів, що, з одного боку, можна було розуміти одне, а з другого – зовсім протилежне. Але у всякому разі професор справляв дуже приємне враження і безперечно хотів повернутися на батьківщину. Цього ж разу він навіть показав Криленкові портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комуністичної партії і, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що він, не дивлячись на його роки, ще багато б приніс користи суспільству. Уряд амністував професора, професор зі своєю тонкою дипломатією переїхав на Україну, але образ його дочки на деякий час залишився в Німеччині. Потім в пам'яті Криленка стерся й він.

Тепер, перекинувшись кількома фразами з Темою Брук, він знову пригадав професорову карточку, і щось приємне лягло йому на душу.

– А скажіть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? – спитав Криленко, провіряючи, чи дійсно про знайомого йому вченого йшла допіру розмова.

– Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цікавить Іраїда?

– Можливо, я про неї й чув. Вона комуністка?

– Одразу видно, що ви не тутешній, – усміхнулась Брук. – Але як ви про неї чули?

Криленко розказав про зустріч з професором, про розмову в посольстві і, нарешті, про портрет.

– І що ж: подобалась вона вам? – спитала Брук і в перший раз із зацікавленням зміряла Криленка.

– Я її не знаю, – заперечив той. – Я тільки бачив її портрет.

– Хіба вам не досить цього? – ядовито сказала жінка. – Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фізії. Це, так би мовити, формула… партійна… Ви, здається, теж партійний?

– Так.

– Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрічаюся з партійним. Так і хочеться кинутись в обійми: як же, такі близькі родичі – я теж належу до тієї ж партії – і така безодня в нас спільних інтересів… Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Іраїдою. Завітайте до професора.