– Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що як спитають, де я її дів?.. Може, однести її Семену Яковичу?

– І це не діло! – сказала Марфа Галактіонівна. – Знову ж таки спитають, де ти її взяв?

– Боже мій! – простогнав мій герой. – Що мені робити! Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячів на столі і розгадки не видно було.

Але от раптом почало вияснятись, і Марфа Галактіонівна скрикнула.

– Я вже знаю! – скрикнула вона. – Це непорозуміння!

– Що ти хочеш сказати? – з полегшенням зідхнув Іван Іванович.

– Я хочу спитати тебе: де лежав твій портфель? Здається, на портфелі Семена Яковича?

Іван Іванович приложив пальця до своїх уст і задумався.

– Здається, – сказав він, – здається, на портфелі Семена Яковича.

– Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твій портфель не хто інший, як Семен Якович, і положив зовсім випадково.

– Як так випадково? – не зрозумів Іван Іванович.

– А так! Я пам'ятаю, він щось виймав зі свого портфеля, і, очевидно, саме цю книжечку. Він, мабуть, хотів нею ілюструвати свою промову, але потім передумав і положив її… та уже не в свій портфель, а випадково – в твій!

– Геніальна ідея! – скрикнув Іван Іванович. – Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс… Тільки як його спитати?

– Ну, це просто, – сказала Марфа Галактіонівна. – Іди зараз до телефону і поцікався, чи не загубив він чогось із свого портфеля.

Мій герой схопивсь зі свого стільця й побіг до кабінету. Чути було, як він нервово взяв рурку і чітко сказав:

– Сорок ноль два… Не вільно?.. Фу!.. Чорт!..

Чути було, як він знову сказав: «4002», але знову було не вільно. І так до трьох разів. На четвертий раз Івана Івановича сполучили з Семеном Яковичем, а за дві хвилини мій герой вже вскочив до їдальні.

– Ти не помилилась! – скрикнув він і схопив в свої обійми свою симпатичну й догадливу дружину. – Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мій портфель!

Марфа Галактіонівна надзвичайно раділа такому щасливому кінцю і запропонувала навіть Івану Івановичу повечеряти з вірменською.

І от Іван Іванович вже лежить на своїй сюрпризній ліжниці і читає останній номер «Правды». З радіорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухні чути, як Явдоха порається біля помийного корита.