Марфа Галактіонівна зняла спідницю й залишилась в панталонах. Вона підійшла до дверей в дитячу спальню і сказала:

– Ессоutez! Передайте мені, будь ласка, ночний горщик.

– Avec plaisir, madame, – сказала мадмуазель Люсі і передала сосуд.

Потім мадмуазель Люсі пішла до дитячих колисок, де вже спали безм'ятежним сном Май і Фіалка, а Марфа Галактіонівна полізла на сюрпризну ліжницю й посунула Івана Івановича до стіни своїм шикарним торсом.

…– Ну, а все ж таки, – сказала вона. – Чим же соціалізм відрізняється від комунізму… Конкретно?

– Боже мій! Я ж тобі вже говорив, – сказав Іван Іванович, – комунізм – це вища, так би мовити, ідеальна суспільна форма.

Марфа Галактіонівна. широко позіхнула й погасила електрику. Скоро в кімнаті чути було легенький храп. За вікном мжичив осінній дощик мажорного сезону. Після трагічної події з вищеназваним документом Івану Івановичу снились поля і м'яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму.

VI

VI

Чим же треба кінчити, а також і про те, що ж не дає авторові скінчити негайно.

Чим же треба кінчати? Кінчати, очевидно, прийдеться не сном Івана Івановича[354], а описом такого трагічного фіналу, що все-таки звалився на зовсім і ніяк невинну голову мойого ідеологічно витриманого героя.

Правда, славетний винахід[355] примушує автора написати ще невеликий розділ, але, по-перше, цей передостанній розділ є, так би мовити, розділ не обов'язковий[356], а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути ніяк не можна.

Отже, після осени прийшла, як і треба було чекати, зима.

Морози були люті, але мій герой самовіддано томився в духоті: його будинок, що на вулиці Томаса Мора, викликав на «соціалістичне змагання»[357] будинок, що на вулиці Щукина, і тому не можна було «підкачати» навіть в сенсі опалення: кожний із будинків доводив, що він тепліший за свого супротивника і що він не тільки уміє боротись з буржуазією, але й з природою з поспіхом сперечається. І от колись, сидячи в такій от духоті, Іван Іванович сказав:

– Галакточко! – сказав колись Іван Іванович. – Я почуваю, що я можу прислужитись своїй партії, по-перше – партійною та радянською роботою, а по-друге – й своїми винаходами.

– Що ти надумав, Жане? – сказала Марфа Галактіонівна, кусаючи державні горіхи[358]. Ну, говори – я послухаю.

– Бачиш, – промовив Іван Іванович, – сидів я оце й думав про літо. Прийде, значить, літо, а з ним прилетять і мухи. Ти уявляєш, як вони перешкоджають нашій роботі? Жах! Так от я й вирішив: треба вигадати якусь мухобойку. І я вигадаю, даю тобі чесне комуністичне слово. Ти думаєш, що мені бракує таланту? Ну, не скажи, голубонько!