– Ти не пам'ятаєш, – спитав Іван Іванович, – мені не подавали на зібранні записок?

– Здається, ні! – сказала Марфа Галактіонівна. Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.

– А все-таки подивимось! – сказав він. – Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якось.

Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.

– В чому справа? – сказав Іван Іванович і зблід.

– Що ти там найшов, Жане? – спитала Марфа Галактіонівна.

Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.

– Як ти гадаєш, – спитав Іван Іванович. – Що це значить?

– Не розумію! – розвела руками Марфа Галактіонівна.

– Чи не підсунув хтось нарочито… з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?

Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:

– Все можливо… – сказала вона. – Я знаю: у тебе багато ворогів.

– Що ти кажеш, Галакточко! – скрикнув Іван Іванович. – У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?

– Я не хотіла тебе турбувати! – зідхнула Марфа Галактіонівна. – Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!

– Хто ж ті вороги? – знову скрикнув Іван Іванович.

– Я не знаю! – зідхнула Марфа Галактіонівна. – Як я їх можу знати, коли вони таємні.

Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.

Проте він мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсім не таємна, а можливо, й цілком таємна книжечка, бо мій герой її, на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз[353] він ніяк не міг. Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно витриманого куточка, а іноді трохи інакше.

– Ну, так що ж робити? – спитав Іван Іванович підстреленим голосом.

– Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити – і квит! – сказала Марфа Галактіонівна.