Ордени францисканок, монастирі бегінок[46] і деякі церкви змилувалися над бездомних. Їх розміщували в хорах, бічних нефах і будівлях. Милосердні люди, чиє майно вціліло, дали сінники, але більшість цих жебраків спала на лахмітті і мішках, набитий стружкою. Щодня вмирали маленькі діти, переважно немовлята, у багатьох матерів у грудях висохло молоко.На Великому Ринку і коло церков просто неба виставляли величезні казани, ченці капуцини і францисканці видавали тут, біля справжніх обозних багать, юшку для голодуючих і бездомних. Мельхіор дивився, як жебраки з подарованими чи позиченими каструлями в руках чалапають довгими чергами до великих чорних котлів; багато з них сідали і тут же, на місці, набивали собі животи теплою пісною і рідкою кашею, мов зголодніла худоба на водопої.

У Мельхіоровому серці гостив неспокій, який ніяк не зникав; щоранку ця тривога виганяла його з дому на вулицю чи то спостерігати, чи знову допомагати. Майже кожного дня він розбирав завали та ховав загиблих. Як і раніше, він відвідував хворих, хоча вже не міг приносити їм стільки молока і поживної їжі, як раніше. Іноді він відмовлявся від власної порції хліба і ставав у чергу з каструлею до найближчого котла з юшкою. Нарешті він почистив і вимив будинок, зробив його придатним для проживання; майстерня й кухня - цього йому було достатньо. На подвір’ї закопав останні відходи та сміття, але нічого не садив. Тривога тривала. Спочатку Мельхіор вважав, що її причиною стала втрата картин, які згоріли у спальні; але в той же час він відчував, що все, що пов'язано з живописом, було йому як ніколи байдуже. Він почистив забруднені сажею картини в майстерні, але в іншому випадку він мало дбав про них. Вони знову висіли там, повні яскравих, сяючих, майже прозорих кольорів, якими він так пишався в молодості. Картини залишилися молодими – він, художник, був майже старим.

Мельхіор уперше зрозумів, що спричинило його занепокоєння, коли він перетнув Паддекенспад і вийшов у бегінські монастирі, де знайшли притулок багато бездомних і хворих. Крізь ґрати огорожі, крізь яку він часто перелазив підлітком, щоб красти персики з шпалер, він дивився в монастирський сад. Там сиділи під весняним сонцем і лежали на траві люди, виснажені постаті, серед яких було багато старих і дітей, а черниці ходили парами, оглядали їхні рани, змазували їх та міняли пов’язки. У білих тугих головних уборах і хустках, зав’язаних під підборіддям, у темно-сірих рясах, на перший погляд вони виглядали майже однаково, одна трохи вище або нижче другої. Очі Мельхіора найдовше зупинилися на одній із черниць, молодій й обережній в рухах. Його серце забилося швидше, ніби він знав, що відповідь на його тривогу була неминучою. Він підійшов до низької хвіртки, відчинив її і поставив ногу на садову траву.