Місто було відбудовано. Влітку після пожежі було зроблено небагато більше, як тільки розчищення завалів та латання стін. Усі члени Ради Двадцяти Чотирьох повернулися до міста й знову сиділи за високими валами. Вони відправлялися на свої збори, а прості люди на вулиці знімали перед ними, як і колись, шапки та шляпи. Було багато розмов про майбутнє; звернулися за порадою до будівничих на чолі з Філіпом Хеннекіном. Ті й справді розмітили план нових районів: прямі вулиці, посередині площа із криницею. Вони освідчили, що річку Кокхальс потрібно почистити і сміття винести за стіни, краще за все на схід, бо вітер дме переважно із заходу чи півночі. Банкір Смеерендонк та інші багатії перешіптувалися між собою і оголосили про свою готовність просувати реконструкцію, якщо уряд у Брюсселі також вдасться переконати надати допомогу. Магістрат також негайно відправив старого адвоката Лодовійка Дакенессе з двома іншими до бургундського двору.

Сміттєзвалища фактично знаходилися вже за стінами. На місці старих хат бідняки, що жили в них, побудували нові; їм залишили обгорілі крокви й уламки цегли з кварталу ткачів та інших пошкоджених вулиць, а також невикористану цеглу з будинків заможних громадян, де були відбудовані стіни й огорожі. Глину і вапно було легко змішувати, і роботу могли виконувати самі бідняки. Також ходили чутки, що на місці колишньої каплиці Еваріста планується звести нову каплицю, цього разу під покровительством Трьох Царів - Волхвів, які захищають від біди, ганьби та гріха, а тепер вони також мали стежити за тим, щоб жодна пожежа вже не принесла нещастя тим, що і так нічого не мають.

Багато голодуючих все ще залишало місто – вони вже розуміли, що ніяких змін на краще їх вже не чекає. Їх ніхто і не зупиняв. Іншою була справа для ремісників і купців, які втратили свої будинки та комори. Деяким, більш неспокійним, вже осточортіло прозябати в тимчасових притулках або у родичів та друзів. Такі говорили, що тепер, коли вони побачили перипетії зречення та самодопомоги та чудесне воскресіння панських домівок за кілька місяців, радше підуть у мандри, де могли б знайти якесь порожнє, гідне людини житло та більшу свободу пересування, можливість заробітку та прибутків. Праведники були в тривозі, бачачи, що місту загрожує це кровопускання; вони благали втікачів серед членів цехів витримати, поки не прийде відповідь князя. Деякі, однак, не послухали цього і пішли. Лодовійк Дакенессе повернувся через шість тижнів, принісши листи співчуття від герцога, але навіть не половину суми, необхідної для відновлення. Це породжувало гнів, заздрість і нескінченні підступні дії; зрештою деякі громадяни покинули місто, щоб шукати щастя деінде.