Ієронім Босх – Палатка (Блуд) з циклу "Сім смертних гріхів"

Тож картинка висіла в майстерні, скромна у своїй глянсовій грайливості. Мельхіор ще не встиг її ретельно полакувати, як він уже почав другий: Колесо Фортуни. Він зобразив вируюче коло: священики, жінки та студенти чіпляються за його спиці, колесо обертається безупинно. Кілька фігур переможно сидять зверху; вони наливають вино собі в кубки або перебирають струни лютні; інші вже послизнулися, внизу зяє багнистий рів, нагадуючи, що "кожному прийде час!". Товста повія, яка наклала око на священика, смикається, аж розлітаються її спідниці, лихвар висить вниз головою, гроші випадають з кишені.

Голий зад повії і розпач лихваря викликали громовий сміх Тетьє; він клацнув пальцями, лукаво примруживши очі, сказав:

— Тепер я нарешті розумію, майстре, чому вас інколи підозрюють у чаклунстві.

Ці дві картини стали початком цілої серії. Усю зиму Мельхіор малював прислів’я: "Мамона веде людину в пекло і рідко зупиняється біля воріт", "І сорока часом може яйце вкрасти", "Не лий води в криницю" та ще з десяток інших. Стіни студії їх не втримали. Тож Тетьє в стіни нової кімнати, де стояло його ліжко, забив гаки, і там повісили намальовані приказки; час від часу обоє ставали перед ними й сміялися до розпуки.

Спочатку Мельхіор малював і вночі, коли не міг спати; але безсоння вже не так мучило його. Тетьє дозволив йому забути пекучу рану; він же спонукав його до інших пригод, більш дивних, ніж малювання картин. Якщо не було ні морозу, ні дощу, а над озимими луками та порожніми полями стояв лише туман, вони часто рано вранці залишали місто. Тетьє ставив капкани на вузьких багнистих стежках між очеретом і кущами верболозу або пастки на болоті; не було й тижня без смаженого чирка чи оленини. Проте Тетьє не хотів залишати тісне оточення міста в цих мандрівках. "Не виходь за коло дзвонів, бо можеш натрапити на своєму шляху на лихо" — приповідав він. Він бурчав, коли Мельхіор заходив далі, до самотніх пастуших хуторів, щоб посидіти біля вогню, що страшенно димів і насилу поговорити з істотами, які жили під одним дахом із худобою і знали лише німих овець. Але звідти приносили додому овечий сир і копчену овечу вирізку – єдине, що примирило Тетьє з цими експедиціями.

Навесні знову почалася відбудова міста. На вулицях ще лежав пізній сніг, а вже прибували вози, повні дощок і крокв, коней і робочу силу орендували в усіх навколишніх селах. На березі річки спорудили довгі захисні навіси, і як тільки подув перший весняний вітер, десятки людей почали добувати глину, з якої інші знову ж ліпили цеглу. Збили великі корита і в них замішали розчин. Плоскодонні човни пливли далеко вниз по річці і привозили з Лімбурга тесані брили мергелю. Цехові теслі не спали вночі більше чотирьох-п'яти годин. Хто з бідних кварталів залишився в місті і міг працювати руками, того наймали возити тачки, тягати і місити розчин. Панувала ощадлива рухливість, яка радувала око, коли почали з’являтися перші нові вулиці та будинки. Це не була магія, але вже було видно, як на порожнечі, що залишилася після попелу, малювали плани будівничі. Члени Ради Справедливих і ті, хто давав гроші, охоче відвідували будівництво, підбадьорюючи то словом, то бочкою дешевого пива. У день Божого Тіла було навіть подвійне пиво; його поставив міський радник Муйлплаег, і навіть найжалюгідніший помічник отримав глечик трунку.