Незважаючи на власний невпорядкований спосіб життя, Тетьє мав чим дорікнути Мельхіору. У ці дні він виконував більшу частину домашньої роботи, підмітав, готував їжу і навіть прав, принаймні тоді, коли йому не хотілося пити й нишком вибиратися з дому. Однак він стверджував, що це ні до чого не призведе, якщо Мельхіор буде тинятися містом за читати релігійні книжки.

- Вже прийшла пора використовувати свій талант, даний вам Богом, — наставляв він художника, — доки не настане ніч, коли ніхто не зможе працювати.

Мельхіор сміявся з урочистого тону п’яниці.

- Скільки днів ти у своєму житті працював? - запитав він.

Тетьє сплюнув, як завжди:

- Я? На жаль, більше, ніж ви вважаєте. Але в мене немає талантів, ніхто не може очікувати, що я буду працювати. Якби я мав ваші здібності, я б зараз заростав жиром і розбагатів, жив би у високій кам’яниці на Великому Ринку.

Мельхіор усміхнувся.

- Безсумнівно, це висока мета. Але щоб досягти цього, вас всі повинні звати Ламбертом Смеерендонком або Ломме ден Тулдером.

Тетьє продовжував своє.

— У вас немає амбіцій, — сказав він своїм особливим, наповненим урочистості тоном.

— І слава Богу, — відповів Мельхіор.

Такі розмови з Тетьє, докори вірного фактотума[47] все ж викликали у Мельхіора збентеження. Тож він зробив ескіз, чи невеличку картину, щоб догодити волоцюзі — наочне втілення одного з багатьох прислів’їв, якими Тетьє, щоб розвеселити художника, сипав, мов з рукава. Ідея прийшла йому в голову, коли Тетьє висміював деяких людей, які ковтають верблюдів відціжують мух. Тетьє спочатку не зрозумів жарту; але коли він побачив, як Мельхіор готує дощечку, він зрадів і, наповнений надією, і сказав:

- Ага, знову беретеся до роботи!

Щойно ескіз став чітким, Тетьє побачив групу святош та блаженних фанатиків, деякі з них звисали з широко розкритими ротами на горбах і ногах верблюда, а інші в окулярах на носі, тримаючи в руках хірургічну голку, прибивали до столу велику комаху з лапками павука, добродушний пройдисвіт не покидав художника. Він скалив зуби, крякав, стукав по коліну або сидів тихо й дивився, поки знову не підстрибнув і не почав танцювати, човгаючи по майстерні.

І неабияк зрадів, коли в обличчях ковтачів і цідильників упізнав декого з зарозумілих братів з Товариства Святого Духа; він штурхнув Мельхіора в бік:

- Ми продамо це стовпам Церкви та помазаним святошам, майстре, щоб вони могли дивитися на власні лицемірні рожі, доки їх не прибере Велика Худа Тітка.

— Хочеш кому-небудь з них повісити в якості горба? — запитав Мельхіор.