Наступного дня Тетьє знову зник, наказавши Ірмлінді нарешті пригостити Мельхіора смачним обідом. День був тихий, жоден гомін ні труб, ні дзвонів, ні барабанів не порушував полуденної тиші: мабуть, герцог радився з Праведниками або розважався в своїх кімнатах. Мельхіор знову вийняв дошки з ескізами Вавилонської вежі, коли почув з вулиці дедалі більший гомін, голоси й кроки, найдужче верещали діти. Шум наближався й зупинився перед дверима його будинку. Художник відклав приладдя для малювання й відсунув мольберт. Молоток вдарив у його двері.

Він почув, як Ірмлінда відкриває, видає з себе голосний крик жаху і біжить на кухню. На вулиці почувся сміх. Мельхіор вийшов у сіні, у нього тремтіли коліна. Перед ним стояли троє юнаків приблизно одного й того ж віку, лицарі, одягнені майже однаково на його незвичні придворні очі, хоч їхні короткі дорогі дублети різнилися за кольором: пурпуровим, синім і золотим, і вони були облямовані вузькими пасками горностаю. На шиях у всіх трьох були широкі ланцюги з орденом Золотого Руна, у всіх трьох були тісні смугасті колготки та рукавички з тонкої срібної шкіри; двоє юнаків запхали їх за пояси, третій тримав одну рукавичку в лівій, одягненій в рукавичку руці. З їхніх беретів звисали довгі, до плечей, рясно плісовані шовкові китиці. Мельхіор одним поглядом оглянув трьох юнаків і побачив, що в одного з них на береті золотий дзвіночок. Це був молодий чоловік із важким підборіддям, повними губами й орлиним носом. Однак перше приголомшливе враження від цієї придворної пишноти в його домі не приголомшило й не збентежило Мельхіора настільки, щоб він не впізнав героя дня. Він підійшов до Філіпа з глибоким поклоном. І ще в низькому поклоні він мав враження, що герцог навмисно взяв із собою своїх супутників, щоб піддати його випробуванню. Коли художник підвів очі, то побачив, що Філіп сміється.

- Браво! — скрикнув він. — Ви мене пізнали!

Він з цікавістю озирнувся: облуплений розчин підлоги, табурет без подушки та спинки; пара гачків на стіні. Двоє юнаків, що його супроводжували, ще більше здивовані убогою обстановкою озирнулися, потім переглянулися. Мельхіор штовхнув двері майстерні. Першим увійшов герцог, а за ним лицарі. Вони зупинилися й знову озирнулися. Мельхіор бачив, як на їхніх обличчях росте розчарування. Він приніс стільці й запропонував герцогові високий зі спинкою, швидко підкинувши на нього пару подушок. Перевертаючи мольберт із розпочатою картиною, він почув, як князь каже одному з юнкерів:

- Заради Бога, Равенштайн, вийди і прожени цей натовп... тобто чемно попроси їх піти.