Такі були об’єкти, що стали перед очима містера Піквіка, коли він здивовано озирався круг себе. Шум від чиїхсь поквапливих кроків пробудив його. Він повернув голову до дверей, і очі його впали на нову особу, у якій під брудним дрантям і злиднями він упізнав знайомі риси містера Джоба Тротера.

— Містер Піквік! — скрикнув Джоб.

— Га? — схопився на ноги містер Джінгл. — Містер... Авжеж... Погане місце... несподівана зустріч... заслужив це... дуже, — містер Джінгл сунув руки туди, де звичайно в нього були кишені, голова його схилилась на груди, і він важко впав на свій табурет.

Містер Піквік розчулився. Обоє були такі жалюгідні! Пожадливий погляд, який Джінгл кинув на принесене Джобом сире бараняче філе, сказав про їхнє скрутне становище більше, ніж дала б двогодинна розмова. Містер Піквік лагідно подивився на Джінгла й промовив:

— Я хотів би побалакати з вами насамоті. Давайте вийдемо на хвилиночку з кімнати.

— Охоче, — поквапно підвівся Джінгл. — Тут далеко не помандруєш... небезпечно щодо перевтоми... Парк обмуровано... гарний моріжок... романтично, але не занадто... кожен тебе бачить... родина завжди вкупі... господиня запекло дбайлива... дуже.

— Ви забули одягти фрак, — сказав містер Піквік, коли вони вийшли в коридор і зачинили за собою двері.

— Га? — спитав Джінгл, — фрак у любого родича... дядько Том... нічого не вдієш... треба, знаєте, їсти. Природні потреби і таке інше.

— Що ви хочете цим сказати?

— Пішов, з вітром, любий сер... останній фрак... не було виходу. Жив коштом чобіт... цілі два тижні. Шовковий зонтик... ручка слонової кості... тиждень... факт... честі, спитайте в Джоба... він знає.

— Три тижні їсти пару чобіт і шовковий зонтик з ручкою з слонової кості!— скрикнув міс тер Піквік що знав про це лише з авантюрних романів та описів аварій на морі.

— Правда...— хитнув головою Джінгл.— Заставив... у лихваря... квитанції в мене... дрібні суми... майже нічого... всі шахраї.

— А,— нарешті зрозумів містер Піквік.— То визначить, заставили ваш гардероб.

— Абсолютно все... Джоб теж... всі сорочки... то й краще: прати нічого не коштує. Нічого вже нема... лежу на ліжку... голодую... помираю... Допит... суд... бідний... в’язень... злидні... тихо!.. пани присяжні... постачальники в’язниць... спритно роблять... природна смерть... наказ суду... громадський похорон... все гаразд... виставу скінчено... завіса падає.

Містер Джінгл виклав перспективи свого життя властивою йому скороговіркою і з багатьма гримасами, що заступали вимушені усмішки. Містер Піквік з перших же слів збагнув, що безтурботність та — удавана, а, пильно й досить приязно подивившись на нього, побачив на очах у Джінгла сльози.