Сем кивнув головою.

— Добрий же та ніжний з тебе син, хлопчику! — сказав містер Веллер.— Ач, як налатав боки старому батькові.

— А звідки міг я знати, що це ти? — заперечив син.— Хіба що мусив був здогадатися з ваги твоїх чобіт.

— Правда твоя, Семі,— відразу відійшов старий.— А що ти тут робиш?

Сем докладно переказав свою останню розмову з містером Піквіком.

— Лишатися там самому? Бідолашний! — здивувався Веллер-старший.— І не мати поблизу нікого, хто відстоював би його. Це неможливо, Семі. Зовсім неможливо.

— Звичайно ж, неможливо,— погодився Сем.— Я казав це ще перед тим, як прийшов сюди.

— Адже вони з’їдять його живцем, Семі,— бідкався старий.

— Так думаю і я,— сказав Сем.— А чи не бачиш ти якого виходу з цього становища?

— Ні, не бачу, Семі.

— Ніякого?

— Ніякого. Хіба що,— тут промінь блискучої думки освітив обличчя старого і, нахилившись до вуха сина, він прошептав: — Хіба що ми, непомітно для тюремників, винесемо його зашитого в матраці або переодягнемо старою жінкою та ще напнемо на голову зелений серпанок.

Сем зневажливо поставився до обох пропозицій і повторив своє запитання.

— Ні,— відповів старий джентльмен,— якщо він не хоче, щоб ти там залишався, Семі, то я не бачу ніякого виходу.

— Тоді я скажу тобі, що треба робити. Я попрошу тебе позичити мені двадцять п’ять фунтів.

— Ну, а потім?— зацікавився містер Веллер.

— Потім? А, може, ти через п’ять хвилин зажадаєш, щоб я повернув їх тобі. А я, мабуть, відповім, що не хочу платити. Адже тобі не спаде на думку заарештувати через такий невеличкий борг свого власного сина й посадити його до Фліта?

Після цих слів батько й син обмінялися складним телеграфним шифром кивів та мигів, а потім містер Веллер сів на кам’яні сходи й реготався, аж доки став червоний, як буряк.

— Що то за стара личина! — скрикнув Сем, обурений таким марнотратством дорогоцінного часу.— Чого ти регочешся, коли в нас і так нема зайвої хвилини? Де в тебе гроші?

— В чоботі, Семі, в чоботі,— відповів батько, приводячи до ладу риси свого обличчя.— Подерж мого капелюха, Семі.