— Коли ви хочете, сер.

— І принесіть содової води,— додав Боб Сойєр.

— Содової води, сер? Слухаю, сер.— Діставши нарешті якесь розпорядження, коридорний позбувся гнітючого тягару і непомітно зник. Коридорні ж ніколи не ходять і не бігають. Вони мають особливу й таємничу властивість зникати з кімнати, якою не обдаровані інші смертні.

Коли содова вода викликала в містера Бена Елена легенькі симптоми життєздатності, він дозволив помити собі обличчя та руки й стерпів, що Сем чистив йому щіткою вбрання. Причепурилися після дороги й містер Піквік з Бобом Сойєром, і незабаром усі троє, взявшись під руки, простували до містера Вінкла, при чому Боб дорогою наситив духом тютюну всю атмосферу.

За чверть милі від готелю, в тихій, поважній на вигляд вулиці стояв старий цегляний будинок. Троє східців вели до дверей, прикрашених мідною дошкою з двома словами, що вирізьблені були великими літерами: «Містер Вінкл». Східці були дуже білі, цегла — дуже червона, а будинок — надзвичайно чистий. Ось до цього будинку, коли годинник вибив десяту годину, і підійшли містер Піквік, містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр.

Гарненька служниця відчинила їм двері і перелякано ступила назад, побачивши трьох чужих.

— Чи містер Вінкл дома, моя люба? — спитав містер Піквік.

— Він саме сідає вечеряти,— відповіла дівчина.

— Передайте, прошу, йому мою візитну картку. Скажіть, що я дуже шкодую, турбуючи його такої пізньої пори, але я тільки но приїхав і мушу бачити його сьогодні ж.

Служниця незабаром повернулася, перепросила, що примусила джентльменів чекати на вулиці, і ввела їх у кімнату — напівконтору, напівтуалетну, умебльовану бюрком, рукомийником, дзеркальцем для гоління, машинками для знімання та взування чобіт, високим табуретом, чотирма стільцями і годинником на стіні. Через кілька хвилин одні з дверей відчинилися, і в кімнату вступив маленький старий джентльмен в сюртуці тютюнового кольору. Його обличчя й голова надзвичайно нагадували містера Вінкла-молодшого. Тільки на відміну від нього старенький був лисий і тримав у одній руці візитну картку містера Піквіка, а в другій — срібний свічник.

— А, містер Піквік! Як поживаєте, сер?— сказав Вінкл-старший, ставлячи свічник на стіл і простягаючи руку.— Дуже радий бачити вас, сер. Дуже радий. Сідайте, прошу, містер Піквік. Цей джентльмен...

— Мій друг, містер Сойєр,— одрекомендував містер Піквік.— Приятель вашого сина.

— А!— доволі суворо глянув на нього містер Вінкл.— Сподіваюся, ви здорові, сер?

— Абсолютно здоровий, сер.

— А цей джентльмен,— вів далі містер Піквік,— цей джентльмен, як ви побачите, прочитавши привезеного мною листа, дуже близький родич або, скажімо, сердечний друг вашого сина. Його прізвище — Елен.