Містер Вінкл прочитав листа до останнього слова, акуратно, як ділова людина, згорнув його і саме тоді, як містер Піквік чекав на вибух отецьких почувань, умокнув перо в чорнило і спитав спокійно, немов тут ішлося про якусь комерційну справу:

— Яка адреса Натаніела, містер Піквік?

— Тепер — готель «Джордж і Яструб».

— «Джордж і Яструб». Де це?

— Джордж-Ярд. Ломбардська вулиця.

— В Сіті?

— Так.

Старий джентльмен методично записав адресу на зворотному боці конверта, сунув конверт у конторку, конторку зачинив ключем, сунув ключ у кишеню і, встаючи з табурета, спитав:

— Здається, ніщо більше не затримує вас, містер Піквік?

— Ніщо більше!— спалахнув від обурення цей добродушний джентльмен.— Нічого більше? І ви не висловите жодної думки щодо найважливішої події в житті нашого юного друга? Ви не доручите мені запевнити його у вашій незмінній прихильності та піклуванні про нього? У вас немає ласкавого слова ні для нього, ні для молодої жінки, що чекають від вас допомоги? Подумайте, дорогий сер, подумайте.

— Я поміркую,— відповів старий джентльмен.— Але тепер не скажу нічого. Я — людина ділова, містер Піквік, і ніколи нічого не роблю похапцем. Те, що я знаю, мені не дуже до вподоби. Тисяча фунтів — невеликі гроші, містер Піквік.

— Правильно, сер,— втрутився Бен Елен, виразно пригадавши, як легко було йому розтринькати свою тисячу фунтів.— Ви — людина розважлива. Він меткий хлопець, Боб.

— Дуже радий, що й ви схвалюєте мене, сер,— промовив Вінкл-старший, кинувши зневажливим оком на Бена Елена, що премудро хитав головою.— Річ у тому, містер Піквік, що, даючи своєму синові дозвіл помандрувати рік-другий, я хотів, щоб він набув життьового досвіду й став самостійнішим, але й на думці не мав одружити його. Він добре це знає і не повинен буде дивуватися, якщо я відмовлюся допомагати йому надалі. Він одержить листа від мене, містер Піквік. Надобраніч, сер. Маргарет, відчиніть двері!

Тим часом Боб Сойєр на мигах умовляв містера Бена Елена піднятись захищати праве діло, і Бен, без ніякої підготовки, експромтом виголосив таку коротеньку, але палку промову:

— Сер,— сказав Бен, утупивши в старого джентльмена пару дуже безвиразних очей і безладно вимахуючи руками,— сер, ви... повинні соромитись самого себе.

— Як брат леді, ви, звичайно, найкращий суддя в цій справі,— відповів містер Вінкл-старший.— Ну, та годі. Будь ласка, не кажіть більше нічого, містер Піквік. Надобраніч, джентльмени!

З цими словами старий джентльмен узяв свічник і, відчинивши сам двері, дуже чемно показав на вихід.

— Ви пожалієте про це, сер,— застеріг містер Піквік, зціпивши зуби, щоб стримати свій гнів, який, він добре розумів, міг тільки пошкодити його юному приятелеві.