Містер Піквік вийшов на вулицю сердитою ходою. Цілком пригноблений рішучою поведінкою старого джентльмена, тою ж дорогою пішов містер Боб Сойєр. Безпосередньо за ним скотився східцями капелюх містера Бена Елена, і зараз же, слідом за капелюхом,— тіло містера Бена Елена. Мовчки і не повечерявши, вся громада вклалась спати, а містер Піквік перед тим, як заснути, подумав, що, знавши заздалегідь, яка то ділова людина цей містер Вінкл-старший, він, дуже імовірно, ніколи не поїхав би до нього з таким дорученням.

Розділ XXXIX В родині Веллерів заходять серйозні зміни, і червононосий містер Стігінс зазнає невчасної поразки.

Розділ XXXIX

В родині Веллерів заходять серйозні зміни, і червононосий містер Стігінс зазнає невчасної поразки.

Вважаючи за неделікатне представляти молодому подружжю, не підготувавши їх ділком до цього, Боба Сойєра та Бена Елена, і шануючи почуття Арабелли, містер Піквік сказав, що вони з Семом вилізуть біля «Джорджа та Яструба», а молодим людям запропонував пошукати собі тимчасового притулку десь інде. На це вони охоче пристали, і в наслідок згоди містер Бен Елен з містером Бобом Сойєром зайшли до відлюдної пивниці в найдальшому з кутків Боро, де в інші дні імена їхні часто з’являлися на дверях бару в перших рядах довгих і складних, писаних крейдою, розрахунків.

— Матінко, та це ж ви, містер Веллер!— скрикнула гарненька покоївка, зустрівши Сема коло дверей.

— І дуже радий, що це я, а не хтось інший,— відповів Сем, відстаючи трохи, щоб пан не чув його.— Та й вродлива ж ви дівчина, Мері!

— Ви завжди верзете дурниці,— запротестувала покоївка.— О, бога ради, не робіть цього, містер Веллер!

— Не робити чого, моя ясочко?— спитав Сем.

— Та оцього ж,— пояснила Мері.— Киньте краще та йдіть собі геть!— Вичитавши йому так, гарненька покоївка відіпхнула Сема й оповістила, що він пом’яв їй чепчик і розкуйовдив волосся.— І не дали мені сказати те, що я хотіла,— додала Мері.— Тут вас уже чотири дні дожидає якийсь лист. Він прийшов через півгодини, як ви поїхали. І на конверті написано «спішний».

— А де він, моє серденько?— зацікавився Сем.

— Я зберегла його для вас, бо інакше він давно б уже загубився. Ось він. Правду сказати, ви цього не заслуговуєте.

З цими словами і висловивши ще кілька побоювань, сумнівів та побажань, щоб лист не загинув, Мері видобула його спід прегарного муслінового комірника й передала Семові, який за це поцілував її надзвичайно галантно й побожно.

— Ото ще,— сказала Мері, поправляючи комірник і удаючи, ніби не помітила, як її поцілували,— ви, здається, відразу залюбилися в нього.