В Тьюксбері вони спинилися пообідати. З цієї нагоди відіткнули чимало пляшок з елем, мадерою та портвейном і вчетверте наповнили дорожну пляшку. Під впливом комбінації цих збудних засобів містер Бен Елен та містер Піквік проспали всередині карети миль із тридцять, а Боб та містер Веллер, сидячи на задній лаві, виспівували тим часом дует.

Було вже зовсім поночі, коли містер Піквік прокинувся настільки, що міг визирнути у вікно. Котеджі, порозкидувані з обох боків дороги, кіптява на всьому, непрозоре повітря, купки попелу та жужелі, заграва далеких горнів, важкі клуби густого диму з високих димарів, що оповивав і пригнічував усе навкруги, відблиски ліхтарів, численні вози, навантажені дзвінкими штабами заліза, на шляху,— все це свідчило про те, що вони швидко наближаються до великого фабричного міста — Бірмінгема.

Містер Піквік ніколи не бачив містера Вінкла-старшого, хоч двічі чи тричі писав йому, відповідаючи на запитання про поведінку його сина й характеризуючи якнайкраще цього молодого джентльмена. І тепер він трохи нервувався, бо присутність Боба Сойєра та Бена Елена, які були на підпитку, здавалась йому не досить певним засобом привернути до себе симпатії старого.

— А втім,— казав до себе містер Піквік,— треба спробувати все. Я мушу побачитися з ним сьогодні ж, бо так я обіцяв. Якщо вони підуть зі мною, ми по змозі скоротимо візит. Сподіваюся проте, вони настільки тверезі, що не шкодитимуть самим собі.

Поки містер Піквік заспокоював себе цими міркуваннями, карета спинилася коло «Старого Королівського готелю». Містер Семюел Веллер витяг за комір півсонного Бена Елена й допоміг вийти з екіпажу містерові Піквіку. Найнявши комфортабельний номер, наш герой зараз же покликав коридорного й спитав його, де живе містер Вінкл.

— Поруч з нами, сер, зовсім поруч,— одповів коридорний.— Ярдів за п’ятсот; не більше, сер. Він власник пристані на каналі, сер. Так, п’ятсот ярдів звідси, сер.— Тут коридорний загасив свічку і, щоб дати містерові Піквіку змогу поставити йому ще кілька запитань, удав, що хоче засвітити її знову.

— Може, вам чогось подати, сер? — спитав нарешті коридорний, засвітивши свічку і в розпачі від мовчанки містера Піквіка.— Чаю або кофе, сер? Може, обід, сер?

— Ні; покищо нічого.

— Слухаю, сер. То, може, ви бажаєте замовити вечерю, сер?

— Тільки не зараз.

— Дуже добре, сер.— Відходячи, коридорний затримався коло дверей і, раптом повернувшися назад, солоденьким голосом промовив:

— Чи не прислати вам покоївку, сер?

— Пришліть, коли хочете,— погодився містер Піквік.