Я живу на віллі Борґезе. Довкола ані пилинки, всі стільці на своїх місцях. Ми тут зовсім самі і ми мертві.

Минулої ночі Борис виявив у себе вошей. Мені довелося поголити йому під пахвами, та навіть після цього свербіння не припинилося. Як у когось можуть завестися воші в такому прекрасному місці? Але яка різниця. Ми з Борисом, мабуть, ніколи б не пізнали одне одного так близько, якби не воші.

Борис щойно виклав мені свої погляди. Він провіщає погоду. Погода й надалі лишатиметься поганою, каже він. Буде дедалі більше лиха, смерті, розпачу. Ніщо не вказує хоч на якісь зміни. Нас роз’їдає рак часу. Наші герої або вже себе вбили, або ж роблять це саме зараз. Героєм, отже, є не Час, а Безчасся. Ми мусимо стати в ряд і крокувати нога в ногу до в’язниці смерті. Втеча неможлива. Погода не зміниться.

Триває моя друга осінь в Парижі. Навіщо мене сюди занесло, я й досі не можу збагнути.

У мене немає ані грошей, ані ресурсів, ані надій. Я — найщасливіша людина на світі. Рік, навіть пів року тому я думав, що я — митець. Тепер я вже про це не думаю, я ним є. Усе, що було літературою, з мене облущилося. Дякувати Богу, більше не лишилося книжок, які треба написати.

Тоді що це? Це не книжка. Це наклеп, обмова, збезчещення персонажа. Це не книжка у звичайному розумінні цього слова. Ні! Це затяжна образа, плювок в обличчя Мистецтву, копняк під зад Богу, Людині, Долі, Часу, Любові, Красі… чому завгодно. Я збираюся для вас заспівати, можливо, дещо фальшиво, але я все одно співатиму. Співатиму, доки ви здихатимете, і танцюватиму на ваших брудних кістках…

Аби заспівати, спершу потрібно відкрити рота. Необхідно мати пару легень і трішки знатися на музиці. Акордеон або гітара не обов’язкові. Головне — бажання співати. Отже, це пісня. Я співаю.

Я співаю для тебе, Таню. Я хотів би співати краще, більш мелодійно, однак тоді ти, можливо, ніколи не погодилася б мене вислухати. Ти чула, як співали інші, і твоє серце лишилося холодним. Вони співали або занадто, або ж не досить гарно.

Зараз двадцять-якесь жовтня. Я вже не стежу за датами. Можливо, сон, що наснився мені чотирнадцятого листопада минулого року, триває донині? Трапляються й перерви, утім це перерви між снами, і вони не лишають у моїй свідомості ані сліду. Світ довкола мене розчиняється, подекуди зоставляючи по собі цятки часу. Світ — це рак, що роз’їдає сам себе… Мені здається, що коли все вкриє велика тиша, тоді врешті настане тріумф музики. Коли все знову повернеться в утробу часу, запанує хаос, а хаос — це партитура, на якій записано реальність. Ти, Таню, — мій хаос. Ось чому я співаю. Навіть не я, а світ, що вмирає, скидаючи шкіру часу. Я й досі живий, брикаюся у твоїй утробі, що є реальністю, на якій я писатиму.