Саме на Рю-Бонапарт всього за рік до цього ми щовечора гуляли з Моною, вислизнувши від Боровскі. Тоді Сен-Сюльпіс ще нічого для мене не означала, як і решта Парижа. Я був спустошений розмовами і мене вернуло від облич. Був ситий по самісіньке горло цими соборами, площами, звіринцями й усім іншим. Читанням книжок у спальні з червоними стінами й незручним плетеним кріслом; втомлений від сидіння на дупі цілісінький день, від червоних шпалер, від стількох людей, які триндять ні про що. Від червоної спальні й завжди розчахнутої валізи; її суконь, розкиданих у божевільному безладі. Від червоної спальні з моїми калошами та ціпками, а також від записників, яких я ніколи не торкався, і рукописів, що лежали холодні й мертві. Париж! А це кафе «Селект», «Дом», блошиний ринок, «Амерікен Експресе». Париж! Ціпки Боровскі, капелюхи Боровскі, gouaches[12] Боровскі, доісторичні риби Боровскі і його доісторичні жарти. З отого Парижа 28-го року в моїй пам’яті закарбувалася лише одна ніч — ніч перед відбуттям до Америки. Боровскі тоді був трохи вгашений і злегка обурювався, що я танцюю з кожною хвойдою, яка трапляється мені на очі. Але ж уранці ми їдемо! Саме це я й кажу кожній пизді, що потрапляє мені до рук, — ми їдемо завтра вранці! Саме це я кажу білявці з очима кольору агату. І поки я їй це кажу, вона бере мою руку й затискає її в себе між ногами. Я стою у вбиральні перед пісуаром із неймовірною ерекцією; мій член видається водночас легким та важким, немов шматок свинцю з крилами. І поки я отак стою, всередину запливають дві пизди — американки. Я сердечно з ними вітаюся, тримаючи хуй у руці. Вони підморгують мені і йдуть геть. У вестибюлі, застібаючи ширіньку, я помічаю одну з них — вона чекає, поки її подруга вийде з туалету. Досі грає музика, і, можливо, незабаром прийде Мона, щоб забрати мене звідси, або Боровскі зі своїм ціпком із золотим руків’ям, проте зараз я — у її обіймах, вона обхопила мене руками, і мені начхати, хто прийде і що трапиться далі. Ми, звиваючись, пробираємося до кабінки, там я притискаю її до стіни й намагаюся в неї увійти, проте нічого не вдається, тож ми сідаємо на сидіння і пробуємо зробити це сидячи, але й так не вдається. Що б ми не вигадали — все безрезультатно. Увесь цей час вона стискає рукою мій хуй, тримаючись за нього, немов за рятувальне коло, проте все марно — ми надто розпалені, надто нетерплячі. Музика й досі грає, тож ми вальсуємо з кабінки у вестибюль, і доки ми отак танцюємо у цьому сральнику, я кінчаю на її прекрасну сукню, від чого вона просто шаленіє. Я повертаюся до столика непевною ходою і бачу там Боровскі з рум’яною пикою та Мону, в погляді якої читається осуд. Боровскі каже: «Їдьмо завтра до Брюсселя», — і ми погоджуємося, а коли повертаємося до готелю, я все там забльовую: ліжко, умивальник, костюми й сукні, калоші, ціпки й записники, яких ніколи не торкався, та рукописи, що лежать холодні і мертві.

Кілька місяців потому. Той самий готель, той самий номер. Ми визираємо у внутрішній дворик, де стоять велосипеди, а над нами — крихітна кімнатка під дахом, у якій якийсь молодий розумник увесь день слухає фонограф і на повен голос виспівує за ним усілякі дурнички. Я кажу «ми», але насправді забігаю наперед, адже Мона давно поїхала, й тільки сьогодні я маю зустріти її на вокзалі Сен-Лазар. Ближче до вечора я стою там, притиснувшись обличчям до ґрат, але Мони немає, тож я знову і знову перечитую телеграму, однак це ніяк не допомагає. Я повертаюся до Кварталу й, незважаючи ні на що, з’їдаю добрячу вечерю. Трохи згодом, проходячи повз кафе «Дом», я помічаю бліде обважніле обличчя й полум’яні очі, а також милий оксамитовий костюм, який я завжди обожнював, бо ж під гладеньким оксамитом ховалися її теплі груди й мармурові ноги — прохолодні, тверді, м’язисті. Вона виринає з моря облич і стискає мене в обіймах, стискає пристрасно, поки тисячі очей, носів, пальців, ніг, пляшок, вікон, сумочок, блюдець витріщаються на нас, а ми стоїмо обіймаючись і не помічаючи нікого. Я сідаю поруч із нею, і вона починає говорити — справжнісінький потік слів. Дикі сухотні ноти істерії, збочень, прокази. Я не чую ні слова, адже вона прекрасна, я кохаю її, і тепер я щасливий та готовий померти.

Ми крокуємо по Рю-дю-Шато, розшукуючи Юджин. Переходимо залізничний міст, на якому я колись часто спостерігав за поїздами, що виїжджали з-під нього, і мене аж коробить від думок про те, де ж у біса її носить. Коли ми переходимо міст, усе здається м’яким і немов зачарованим. У нас між ногами здіймається дим, скрегочуть рейки, а наша кров сповнюється гудками семафорів. Я відчуваю близькість її тіла, — яке тепер повністю належить мені, — і зупиняюся, щоб провести руками по теплому оксамиту. Усе довкола нас обсипається та обвалюється, а тепле тіло під теплим оксамитом до болю жадає мене…

Ми знову в тій самій кімнаті і завдяки Юджин маємо п’ятдесят франків. Я визираю у двір, однак фонограф мовчить. Валіза відкрита, і її речі знову розкидані довкола, як і колись. Вона лягає на ліжко, не роздягаючись. Один, два, три, чотири рази… Я боюся, що вона збожеволіє… у ліжку, під ковдрами, як же добре знову відчувати її тіло! Але чи надовго? Чи цього разу все буде інакше? Однак у мене одразу виникає передчуття, що ні.

Вона говорить так гарячково, немов у нас не буде завтра. «Замовкни, Моно! Просто дивися на мене… не говори!» Врешті вона засинає, і я вивільняю свою руку з-під неї. Очі заплющуються. Її тіло поруч… принаймні до ранку воно точно буде тут… Був лютий, коли я вийшов із гавані під сліпучий снігопад. Востаннє я бачив її, коли вона стояла за вікном і махала мені на прощання рукою. Через дорогу, на розі, стовбичив якийсь чоловік із натягнутим на очі капелюхом, його щоки майже сягали лацканів. Зародок, що витріщався на мене. Зародок із сигарою в роті. А за вікном — Мона, стоїть і махає рукою. Біле обважніле обличчя, волосся дико розтікається навсібіч. А тепер — ця сувора спальня, її регулярне дихання крізь зябра, сік досі сочиться у неї між ногами, теплий котячий аромат, і її волосся в моєму роті. Мої очі заплющені. Ми дихаємо теплом одне одному в рот. Ми близько, разом, а Америка — за три тисячі миль. Я більше ніколи не хочу її бачити. Лише б Мона була поруч зі мною у ліжку, лише б дихала на мене, лише б її волосся залазило мені до рота — для мене це щось на кшталт дива. Тепер до ранку вже точно нічого не трапиться…

Я прокидаюся від глибокого сну, щоб поглянути на неї. У спальню просочується бліде світло. Я дивлюся на її прекрасне розпатлане волосся. Відчуваю, як щось повзе по моїй шиї. Я знову позираю на неї, тепер уже пильніше. Її волосся живе! Я стягую ковдру — там їх іще більше. На подушці від них аж роїться.

Щойно по світанку. Ми поспіхом збираємо речі й вислизаємо з готелю. Кафе ще зачинені. Ми йдемо й на ходу чухаємося. День розпочинається молочною білизною, смугами лососево-рожевого неба, равликами, що полишають свої мушлі. Париж. Париж. Тут трапляється що завгодно. Старі стіни, які готові от-от обвалитися, і приємне дзюркотіння води в пісуарах. Чоловіки в барі облизують свої вуса. З гуркотом піднімаються жалюзі, а в канавах дзюрчать маленькі потічки. Величезні багряні літери «Амер Пікон». «Зиґзаґ». Куди ми підемо й навіщо, куди і чому?

Мона голодна, на ній тонка сукня. У неї немає нічого, окрім вечірньої шалі, кількох пляшок парфумів, варварських сережок, браслетів, засобів для видалення волосся. Ми сідаємо в більярдній на авеню Дю-Мен і замовляємо гарячу каву. Туалет не працює. Доведеться якийсь час пересидіти тут, доки зможемо піти до іншого готелю. Тим часом ми визбируємо блощиць із волосся одне одного. Нервуємо. Мона втрачає самовладання. Треба помитися. Треба те. Треба це. Треба, треба, треба…

— Скільки у тебе лишилося грошей?

Гроші! Зовсім про них забув.

Готель «Дез Ета-Юні». Ascenceur[13]. Ми лягаємо спати посеред дня. Коли прокидаємося, надворі вже темно, і перше, що треба зробити, — це назбирати достатньо дріб’язку, щоб надіслати телеграму в Америку. Телеграму зародку з товстою соковитою сигарою в роті. Тим часом нам лишається одна іспанка на бульварі Распай — вона завжди пригостить теплою їжею. До ранку трапиться щось іще. Принаймні ми підемо разом до ліжка. І цього разу ніяких блощиць. Почався сезон дощів. А наші простирадла непорочно чисті…

На віллі Борґезе для мене починається нове життя. Лише десята година, а ми вже поснідали і навіть встигли прогулятися. Тепер із нами живе Ельза. «Кілька днів поводься чемно»,— попереджає Борис.

День починається розкішно: світле небо, свіжий вітерець, щойно вимиті дощем будинки. На шляху до пошти ми з Борисом обговорювали книжку. «Останню Книжку» — її буде написано анонімно.

Починається новий день. Я відчув це сьогодні вранці, коли ми стояли перед одним із блискучих полотен Дюфрена, що нагадувало déjeuner intime[14] тринадцятого століття, sans vin[15]. Гарна тілиста оголена жінка, міцна, енергійна, рожева, ніби ніготь, блискучі хвилі плоті; всі вторинні ознаки і кілька первинних. Тіло, що співає, сповнене вологою світанку. Натюрморт, у якому, однак, немає нічого застиглого, нічого мертвого. Стіл ломиться від їжі; він настільки важкий, що вивалюється з рами. Трапеза тринадцятого століття — з усіма нотами джунглів, які художник так добре запам’ятав. Гілки пальм обгризає стадо газелей і зебр.