Але тепер у нас є Ельза. Вранці вона грала нам, доки ми ще не вилізли з ліжок. Кілька днів поводься чемно… Гаразд! Ельза — покоївка, я — гість, а Борис — велике цабе. Розпочинається нова драма. Я сміюся сам до себе, коли це пишу. Він знає, що трапиться, ця рись, Борис. У нього також є нюх на деякі речі. Поводься чемно…

Борис увесь як на голках. Будь-якої миті тут може з’явитися його дружина. Вона важить понад 180 фунтів, ця його дружина. А Борис хіба кілька. Ось вам і ситуація. Ввечері дорогою додому він намагається мені усе це пояснити. Це так трагічно й водночас так безглуздо, що час від часу я не можу не спинитися й не розреготатися йому в обличчя. «Чому ти так смієшся?» — ввічливо запитує він, а тоді й собі заливається сміхом зі скигленням та істеричними нотками в голосі, немов безпорадний нікчема, який раптом усвідомив, що скільки б сурдутів він не одягнув, йому все одно не стати чоловіком. Він хоче втекти та змінити ім’я. «Нехай ця корова забирає, що хоче! Лише б дала мені спокій»,— ниє він. Але спершу треба здати помешкання, підписати папери й подбати про тисячу інших дрібних справ, у вирішенні яких його сурдут стане в пригоді. Лише подумай про її габарити! — ось що хвилює його насправді. Якби, підійшовши до будинку, ми раптом наштовхнулися на неї у дверях, він би знепритомнів — от яку він відчуває до неї повагу!

Тож із Ельзою потрібно якийсь час поводитися чемно. Ельза тут тільки для того, щоб готувати сніданок і показувати помешкання.

Проте Ельза вже підточує моє терпіння. Ця німецька кров. Ці меланхолійні пісні. Цього ранку, спускаючись сходами і вловлюючи запах свіжої кави, я м’яко мугикав… Es wär' so schön gewesen[16]. Йшлося, звісно ж, про сніданок.

А за якийсь час англійський хлопчина згори знову взявся за свого Баха. Як каже Ельза, йому потрібна жінка. І Ельзі теж дещо потрібно. Я це відчуваю. Я нічого не сказав про це Борису, але цього ранку, поки він чистив зуби, Ельза плела мені про Берлін, про жінок, які мають ззаду такий привабливий вигляд, а коли розвернуться — ого, сифіліс!

Мені здається, що Ельза доволі мрійливо поглядає на мене. Після сніданку дещо зосталося невирішеним. Цього вечора ми писали у студії, розвернувшись одне до одного спинами. Вона почала листа своєму коханцю, який зараз в Італії. Друкарську машинку заклинило. Борис пішов оглянути дешеву кімнату, яку має намір винайняти, щойно здамо помешкання. Мені не лишалося нічого, окрім як покохатися з Ельзою. Вона цього хотіла. Й водночас мені було її трохи шкода. Вона встигла написати своєму коханцю лише один рядок — я прочитав його боковим зором, коли схилився над нею. Але цьому ніяк не можна було зарадити. Ця клята німецька музика, така меланхолійна, така сентиментальна. Вона мене доконала. До того ж ці її блискучі очі, схожі на намистинки, такі палкі й жалісливі водночас.

Після того як усе закінчилося, я попросив її щось для мене зіграти. Ельза — музикантка, хоч її музика й нагадує брязкання побитих горщиків і потрощених черепів. А ще, граючи, вона плакала. Я її не звинувачую. Як вона каже, усюди та сама історія. Де б вона не була, з’являється чоловік, а тоді її звільняють, після цього — аборт, потім — нова робота, а там — інший чоловік, і всім на неї похуй, лише б скористатися її тілом. І все це після того, як вона зіграла для мене Шумана — Шумана, цього сопливого, сентиментального німецького виродка! Дивовижно, але, з одного боку, мені її збіса шкода й водночас абсолютно на неї начхати. Пизда, що вміє грати так, як вона, мала б бути розумнішою й не дозволяти нахиляти себе першому ліпшому чоловікові з великим поцом. Але цей Шуман закрався мені в серце. Вона досі хлюпає носом, ця Ельза; проте мої думки вже далеко. Я думаю про Таню й те, як вона вистукує своє адажіо. Я думаю про безліч речей, які давно поховані у минулому. Думаю про літнє надвечір’я у Ґрінпойнт, коли німці саме марширували Бельгією, а ми ще не втратили достатньо грошей, аби перейматися тим, що хтось ґвалтує нейтральну країну. Про час, коли ми були ще досить невинними, щоб слухати поетів і сидіти в сутінках за столом, викликаючи душі небіжчиків. Атмосфера всього того дня і вечора була просякнута німецькою музикою; вся околиця була німецькою, навіть більше німецькою, ніж сама Німеччина. Нас виховували на Шумані, Гуґо Вольфі, sauerkraut[17], kümmel[18] і галушках із картоплею. Ввечері, позатулявши вікна шторами, ми сідали за великий стіл, і якась дурнувата двоголова дівка викликала дух Ісуса Христа. Під столом ми трималися за руки, а дама, що сиділа поруч зі мною, запхала два пальці мені в ширіньку. Тож врешті ми вляглися на підлогу за піаніно, а хтось у цей час наспівував якусь жалібливу пісню. Повітря задушливе, від неї тхне випивкою. Педаль рухається вгору-вниз — закляклі, автоматичні, божевільні, марні рухи, немов зведення башти з гною, на яке потрібно двадцять сім років, що, однак, розраховані до секунди. Я натягую її на себе, звуки від деки відлунюють у моїх вухах, у залі темно, а килим липкий від розлитого kümmel. Раптом здається, що починає світати: наче вода, що стікає по кризі, і та стає блакитною й огортається імлою, льодовики тонуть у смарагдових кольорах, довкола шугають сарни й антилопи, золоті окуні, морські корови, а жовтохвіст стрибає через Північне полярне коло…

Ельза сидить у мене на колінах. Її очі нагадують крихітні пупки. Я дивлюся на її великий рот, такий вологий та блискучий, і прикриваю його рукою. Тепер вона мугикає… Es wär' so schön gewesen… Ax, Ельзо, ти ще не знаєш, що означає для мене цей твій Trompeter von Säckingen[19]. Німецькі хорові колективи, Швабен-холл, Turnverein[20]… links um, rechts um[21]… а тоді — удар по сраці кінчиком мотузки.

Ах, німці! Вони набиваються в тебе, наче в автобус. Від них у тебе розлад травлення. За одну ніч ніхто не здатен побувати в морзі, лазареті та зоопарку, осягнути знаки зодіаку, чистилища філософії, печери епістемології, таємниці Фройда і Штекеля… Кружляючи на каруселі, ти нікуди не доїдеш, тоді як з німцями за одну ніч можна дістатися від зірки Веґи до Лопе де Веґи, й зостатися після цього таким самим невігласом, як Парсифаль.

Як я й кажу, день розпочався розкішно. Лише цього ранку я знову усвідомив фізичну присутність Парижа, яку не помічав упродовж багатьох тижнів. Можливо, це тому, що всередині мене почала зріти книжка. Я всюди ношу її з собою. Я ходжу вулицями з великим животом, бо ж усередині ношу дитя, і копи переводять мене через дорогу. Жінки поступаються мені місцем. Більше ніхто грубо не штовхається. Я — вагітний. Я незграбно перевалююся з ноги на ногу, спираючись своїм великим черевом на тягар світу.

Саме цього ранку дорогою до пошти ми видали нашій книжці остаточний цензурний дозвіл. Ми розробили з Борисом нову літературну космогонію. Вона має стати новою Біблією — «Останньою книжкою». Усі, кому є що сказати, скажуть це тут — анонімно. Ми вичерпаємо до краплі всю нашу епоху. Після нас книжок більше не писатимуть — принаймні до наступного покоління. Дотепер ми копали у темряві, керуючись винятково інстинктом. Віднині ж матимемо посудину, яку наповнимо життєдайною вологою, бомбу, яка, коли ми її детонуємо, знищить увесь світ. Ми вкладемо у неї достатньо, щоб забезпечити письменників майбутнього усіма їхніми сюжетами, драмами, віршами, міфами та науками. Світ зможе живитися нею наступні тисячу років. Вона колосальна у своїй претензійності. Сама лише думка про неї ледь не розриває мене вщент.

Упродовж останніх ста років, а може, і більше, світ, наш світ умирав. І за це століття не знайшлося жодної достатньо божевільної людини, яка б наважилася запхати бомбу в дупу всьому творінню і висадити його в повітря. Світ розкладається, вмирає шматок за шматком. Проте він потребує coup de grâce[22], його необхідно розбити на друзки. Кожен із нас зазнав ушкоджень, а втім, ми носимо в собі всі континенти, моря і птахів, що літають в повітрі. Ми прагнемо покласти цьому край — еволюції світу, який помер, однак не був похований. Ми пливемо поверхнею часу, а все решта або вже потонуло, або тоне на наших очах чи потоне в майбутньому. Вона, ця Книжка, буде велетенською. У ній міститимуться цілі океани простору, де можна буде неквапливо прогулюватися, співати, танцювати, вилазити на кручі, купатися, виконувати сальто, вити, ґвалтувати, вбивати. Це буде собор, справжнісінький собор, у будівлі якого служитимуть усі, хто втратив свою ідентичність. Там провадитимуть панахиди, читатимуть молитви, сповідатимуться, співатимуть гімни, там буде плач та гомін, і пануватиме щось на кшталт вбивчої безтурботності; там будуть рожеві вікна, ґарґулії, служники й носії трун. Можна буде проїхатися на конях галопом між рядами. Можна буде битися головою об стіни — вони не похитнуться. Можна буде молитися будь-якою мовою на свій розсуд або згорнутися клубочком надворі й заснути. Він простоїть щонайменше тисячу років, цей собор, і більше таких не зводитимуть, адже будівельники помруть, а формулу буде втрачено. Ми підготуємо листівки й організуємо тури. Побудуємо довкола нього місто й заснуємо вільну комуну. Геніальність нам не знадобиться, бо вона померла. Ми потребуватимемо сильних рук, душ, які захочуть відмовитися від примар і вбратися у плоть…