Ти — сито, крізь яке просочується моя анархія, що обертається на слова. За межами слова — хаос. Кожне слово — це стрічка, це перепона, проте їх замало й ніколи не буде достатньо, щоб сплести тенета.

За моєї відсутності повісили штори. Вони схожі на тірольські скатертини, змочені в лізолі. Кімната аж блищить. Я заціпеніло сиджу на ліжку, думаючи про те, чим є людина до свого народження. Раптом починають бити у дзвони — дивна неземна музика, немов я перенісся до степів Центральної Азії. Деякі удари затяжні і ще довго не стихають, а деякі б’ють п’яно, сентиментально. Аж ось — знову тиша, чутно лишень останню ноту, що ледь-ледь порушує нічний спокій — слабкий високий тон гонга, звук якого згасає, мов полум’я.

Я уклав із собою мовчазну угоду не змінювати жодного написаного слова. Мене не цікавить удосконалення ані моїх думок, ані дій. Досконалість у Тургенєва я ціную менше, ніж у Достоєвського. (Хіба може бути щось досконаліше, ніж «Вічний чоловік»?) Таким чином ми бачимо два типи досконалості в одному й тому самому засобі вираження. Однак у листах Ван Ґоґа досконалість ще більша, ніж ці попередні. Це тріумф індивіда над мистецтвом.

Зараз мене насправді цікавить лише одне — записати все те, що зазвичай не потрапляє до книжок. Наскільки я бачу, ніхто не використовує ці елементи, що витають в повітрі, скеровуючи та мотивуючи нас у житті. Здається, тільки вбивці отримують від життя принаймні не менше, ніж у нього вкладають. Наша епоха вимагає насильства, а ми бачимо лише безплідні вибухи, що зазнали невдачі. Революції придушуються в зародку або ж завершуються зарано. Пристрасть швидко вичерпується. Люди повертаються до звичних ідей, comme d'habitude[10]. Нам не пропонують нічого, що б протривало довше двадцяти чотирьох годин. За одне покоління ми проживаємо мільйон життів. Із досліджень ентомології або життя у морських глибинах чи клітинної активності ми отримуємо більше…

Цю думку, яку мені ніколи не вдалося б завершити, перериває телефонний дзвінок. Хтось прийшов винайняти помешкання…

Схоже, що мої дні на віллі Борґезе закінчуються. Що ж, я прихоплю ці сторінки з собою й вирушу далі. Події відбуватимуться деінде. Завжди щось відбувається. Здається, де б я не з’явився, там одразу розгортається драма. Люди, мов воші, — залазять тобі під шкіру й запаюються. Чухаєшся, чухаєшся, аж доки не виступить кров, хоча так і не можеш позбутися їх назавжди. Куди б я не пішов, ніде люди не здатні дати ради своєму життю. У кожного своя особиста трагедія. Це зараз в крові — нещастя, нудьга, скорбота, самогубство. Атмосфера, сповнена лиха, розчарування, марноти. Чухаєшся, чухаєшся — аж доки взагалі не лишаєшся без шкіри. Хоча мене таке підбадьорює. Замість того, щоб зневіритися чи поринути в депресію, я насолоджуюся. Я не можу дочекатися ще більшого лиха, більших нещасть, ще грандіозних невдач. Я хочу, щоб увесь світ збожеволів, хочу, щоб всі зачухали себе до смерті.

Тепер моє життя стало таким швидким і несамовитим, що я ледве знаходжу час записувати бодай ці фрагментарні нотатки. Після телефонного дзвінка приїхав якийсь джентльмен з дружиною. Доки відбувалися перемовини, я піднявся нагору й приліг. Лежав і думав, яким буде мій наступний крок. Я точно не повернуся до того підарського ліжка й не буду крутитися всю ніч, струшуючи пальцями ніг хлібні крихти з простирадла. Бодай йому, тому оббльованому малому виродку! Якщо і є щось гірше, ніж бути педерастом, то це бути скнарою. Боязкий тремтливий мудак, що живе в постійному страху одного дня опинитися без гроша, — можливо, 18-го березня або вже напевне 25-го травня. Кава без молока чи цукру. Хліб без масла. М’ясо без підливи або взагалі жодного м’яса. Без цього й без того! Паскудний скнара! Якось я заліз до шухляди його письмового столу і знайшов там гроші, сховані у шкарпетці. Понад дві тисячі франків, а ще чеки, які він досі не обміняв на готівку. Та я б не зважав навіть на це, якби не вічні залишки меленої кави в моєму береті й сміття на підлозі, не кажучи вже про брудні банки з-під кольдкрему, заяложені рушники та постійно забиту раковину. Повірте, цей виродок ще й смердів, окрім тих випадків, коли обливав себе одеколоном. Його вуха були брудними, його очі були брудними, навіть його дупа була брудною. Він мав занадто гнучкі суглоби, астму та вошей, і був дрібним нікчемою, патологічно зацикленим на всьому хворобливому. Проте я пробачив би йому все, якби він хоч раз пригостив мене пристойним сніданком! Але людина, яка ховає в шкарпетці дві тисячі франків і водночас відмовляється одягнути чисту сорочку чи намастити на хліб трохи масла, — така людина не просто педераст і навіть не просто скнара, вона — імбецил!

Втім, на цього педераста мені зараз начхати. Я прислухаюся до того, що відбувається внизу. Це містер Рен із дружиною, які прийшли оглянути житло. Вони говорять, що хочуть його винайняти. Слава Богу, лише говорять. Місіс Рен не стримує сміху — чекай неприємностей. Тепер заговорив містер Рен. Його голос — хриплий, деренчливий, гулкий, мов важка палиця, що пробиває собі шлях крізь плоть, кістки та хрящі.

Борис кличе мене донизу, щоб познайомити з Ренами. Він потирає долоні, наче лихвар. Вони обговорюють оповідання, яке написав містер Рен, оповідання про кульгавого коня.

— А я думав, що містер Рен — художник!

— Звісно, — підморгуючи, каже Борис, — проте взимку він пише. І пише добре… надзвичайно добре.

Я намагаюся розговорити містера Рена, змусити його сказати хоч щось, власне, будь-що, бодай навіть про кульгавого коня. Та містер Рен практично нездатний висловлюватися. Коли він пробує розповісти про ті жахливі місяці, які провів із пером у руці, його мова стає нерозбірливою. Він витрачає не один місяць, перш ніж йому вдається записати на папір бодай слово. (А зимових місяців лише три!) Про що ж він розмірковує протягом усіх цих місяців? Клянуся Богом, не можу уявити собі цього типа письменником. Однак місіс Рен стверджує, що коли він сідає до роботи, то воно з нього так і ллється.

Розмова просувається повільно. Важко встежити за думкою містера Рена, адже він нічого не каже. «Він думає в процесі писання», — так це пояснює місіс Рен. Усе, що стосується містера Рена, місіс Рен подає лише з найкращого боку. «Він думає в процесі писання»,— як мило, страшенно мило, як сказав би Боровскі, але насправді це дуже прикро, зокрема коли мислитель є всього-на-всього кульгавим конем.

Борис дає мені гроші, щоб я сходив по випивку. Я почуваюся сп’янілим ще дорогою до крамниці. Я вже знаю, що скажу, коли повернуся до будинку. Поки я крокую вулицею, всередині мене зроджується велика промова, булькаючи, мов нестримний сміх місіс Рен. Мені здається, місіс Рен і так вже трохи хильнула. Вона — хороша слухачка, коли під мухою. Виходячи з винної крамниці, я чую, як у пісуарі булькає сеча. Нестримно і з плюскотом. Хотів би я, щоб це почула місіс Рен…

Борис знову потирає долоні. Містер Рен досі заїкається і щось бурмоче. Я тримаю між ногами пляшку й запихаю в неї штопор. Місіс Рен застигла в очікуванні з напіввідкритим ротом. Вино плескається в мене між ногами, сонячні промені плескаються у вікнах еркеру, а в моїх венах кипить і плескається тисяча божевільних думок, що починають безладно вихлюпуватися назовні. Я кажу їм усе, що спадає на думку, все, що було замкнутим усередині мене, немов у пляшці, і що якимось чином пробудилося від нестримного сміху місіс Рен. Із пляшкою між ногами, спостерігаючи за грою світла у вікні, я знову відчуваю велич тих жалюгідних днів, коли вперше прибув до Парижа, — спантеличений та злиденний, я вештався вулицями, ніби привид на бенкеті. Все це знову стрімко навалюється на мене: туалети, що вийшли з ладу, принц, який чистив мені взуття, кінотеатр «Сплендід», де я спав на пальті свого покровителя, ґрати на вікнах, відчуття задухи, жирні таргани, запої та гулянки, що траплялися час від часу, рожеві канаки та Неаполь, які вмирали під променями сонця. Вуличні танці на голодний шлунок і вряди-годи візити до незнайомців — наприклад, до мадам Делорм. Зараз я навіть уявити не можу, як узагалі зміг тоді потрапити до мадам Делорм. Однак мені це вдалося, вдалося пробратися всередину, оминувши дворецького й покоївку в маленькому білому фартушку, потрапити просто до палацу, хоч на мені були лише мисливська куртка й вельветові штани без жодного ґудзика на ширіньці. Навіть зараз я відчуваю довершену атмосферу тієї кімнати, де мадам Делорм сиділа на троні в чоловічому костюмі, посеред акваріумів, у яких плавали золоті рибки, мап стародавнього світу й книжок у вишуканих палітурках; я знову відчуваю вагу її важкої руки на своєму плечі, яка трохи лякала мене своєю грубуватою лесбійською манерою. Набагато комфортніше я почувався в густому строкатому юрмищі вокзалу Сен-Лазар, поміж хвойд, що стояли у дверях, пляшок із сельтерською на кожному столику; стічні канави аж повнилися густими потоками сімені. Немає нічого кращого, ніж потрапити до цієї товкотнечі між п’ятою та сьомою годинами, йти вслід за гарними ніжками чи прекрасним бюстом, рухатися разом із потоком, коли у твоєму мозку все вирує. Дивакувата насолода тих днів. Ані зустрічей, ані запрошень на обід, ані планів, ані грошей. Той золотий час, коли в мене не було тут іще жодного товариша. Щоранку — безрадісна прогулянка до «Амерікен Експресе», і щоранку — незмінна відповідь службовця. Я метався туди-сюди, немов клоп, збирав недопалки — іноді потай, а часом зухвало; сидів на лавках і стискав живіт, щоб утихомирити його бурчання, або ж гуляв садом Тюїльрі, і вигляд німих статуй викликав у мене ерекцію. Або блукав уздовж берегів Сени вночі, швендяв і швендяв, і божеволів від її краси, від дерев, що схилялися над водою, від їхніх спотворених відображень, від невпинності потоку під кривавим світлом ліхтарів на мостах, від вигляду жінок, які спали під дверима, спали, влігшись на газетах, спали під дощем; всюди затхлі сходи соборів, жебраки, воші та старі відьми у танку святого Віта[11]; завулки, набиті візками з їжею, мов винними бочками, запах ягід на ринку й стародавня церква, оточена ділянками з овочами й арками, що підсвічувалися блакитними вогнями; слизькі від сміття канави й жінки в атласних туфлях на підборах, які пробиралися хиткою ходою крізь увесь цей бруд і нечистоти, що лишилися після гулянки, яка не вщухала всю ніч. Площа Сен-Сюльпіс, така тиха й безлюдна, куди щоночі ближче до півночі приходила жінка зі зламаною парасолькою та скаженою вуаллю; щоночі вона спала там на лавці під своєю подертою парасолькою — ребра стирчать, сукня аж позеленіла, пальці кістляві, а від тіла тхне смородом розпаду; а вранці я вже й сам сидів там, тихенько дрімаючи на сонці й від душі клянучи клятих голубів, що збирали крихти буквально скрізь. Сен-Сюльпіс! Масивні дзвіниці, яскраві плакати на дверях, свічки, що палають усередині. Площа, яку так любив Анатоль Франс, з її шумом та гулом, що долинав від вівтаря, хлюпотінням фонтана та вуркотінням голубів, де крихти зникають, мов від помаху чарівної палички, і тільки глухо бурчить у порожньому животі. День за днем я просиджував там, думаючи про Жермен і ту брудну вуличку поблизу Бастилії, де вона мешкала, тоді як коло вівтаря і далі не вщухало гудіння, повз мене зі свистом пролітали автобуси, а сонце обпікало асфальт своїми променями, і цей асфальт обпікав мене та Жермен, — обпікало асфальт і весь Париж у великих масивних дзвіницях.