Кожного разу після інциденту, коли Kenji знову активовували, він тут же прив’язувався до найближчої людини поряд, яку зустрічав його погляд, а тоді кидався на неї з обіймами своїми 100-кілограмовими гідравлічними руками. Погіршувало ситуацію й те, що Kenji використовував для спілкування попередньо записані звуки собак і котів, і виражав ними свою любов через 20-ватний динамік у грудях.

Як і її літературні та кінематографічні попередники, ця історія змушує нас задуматись над тим, що таке кохання насправді. «Незважаючи на наше передчасне захоплення результатом, стало зрозуміло, що імпульси та поведінка Kenji не були цілком раціональними чи справжніми, – говорить у статті представник компанії Toshiba. «Звідси випливає, що раціональне і справжнє є ключовими поняттями для розуміння кохання, але беззастережно ставити їх в один контекст не варто. Хіба кохання не характеризується своєю нераціональністю? І чи можна було б тоді вважати його справжнім? Робот керується заздалегідь запрограмованими вказівками, тому його поведінку навряд чи можна називати коханням. І водночас кохання роботів викликає певне занепокоєння, оскільки десь глибоко ми усвідомлюємо, що й самі певною мірою керуємося вродженими нахилами. Однак наші імпульси менш послідовні і більш суперечливі, ніж поведінка Kenji. А тому ми більш гнучкі, непередбачувані та нераціональні. Усі загальні твердження про кохання наштовхуються на очевидну проблему: кохання само по собі є суперечливим поняттям. Воно містить у собі захоплення, пристрасть та вірність – імпульси, які часто суперечать один одному. То як щось таке можна «запрограмувати»?

Антропологиня Гелен Фішер – одна з дослідниць, яка спробувала систематизувати всі ці емоції. Вона почала співпрацю з дослідницею мозку Люсі Браун наприкінці 1990-х років, взявши за основу теорію, що кохання складається з трьох різних складових: сексу, романтики та тривалої прив’язаності. Під час сканування мозку учасникам показували фотографії їхніх коханих чи просили думати про секс. Виявилося, що мозок у таких випадках був задіяним по-різному. За статевий потяг, як давно відомо вченим, відповідає гіпоталамус, який, між іншим, впливає і на вироблення гормонів. Романтична любов проявлялася в двох частинах мозку: гіпоталамусі та деяких ділянках базальних ганглій, важливих учасників процесів навчання та винагороди. Проте тривала прив’язаність стимулювала інші частини базальних ганглій.

Романтичні почуття пов’язані із частинами мозку, розміщеними в нижній частині черепа у місці переходу до спинного мозку. Ця ділянка відповідає за основні функції життєдіяльності та інстинктивну поведінку. Її часто називають мозком рептилії, оскільки з точки зору еволюції це одна з найдавніших частин мозку і нагадує мозок плазунів. Ці області також часто фігурують у дослідженнях залежності. Фішер та її колеги дійшли висновку, що романтичне кохання – це не почуття, а імпульс, примітивний і некерований. Він характеризується виплеском більшої кількості дофаміну системою винагороди, що приводить до виплеску енергії, різких перепадів настрою та формування залежності. За словами Фішер, романтичне кохання – не просто імпульс, за інтенсивністю він може перевершувати сексуальний потяг. Ніхто не накладає на себе руки через відсутність сексу, зате нещасне кохання забрало життя багатьох.