Метою справжнього кохання стало не нав’язати якісь стандартизовані ролі, а з’ясувати «справжню природу» партнера, знайти в ньому своє відображення. Цей новий і більш демократичний тип кохання передбачав здебільшого стосунки двох рівноправних партнерів, і одній половині цих стосунків такі зміни особливо пішли на користь. Емансипація жінок сприяла створенню норм, за якими одна сторона фінансово та юридично вже не підпорядковувалася іншій. Крім того, нові методи контрацепції, розвиток медицини та зменшення кількості дітей зробили шлюб менш ризикованою справою для жінок. Вони переставали боятися важких пологів та небажаної вагітності, а ще отримали більше можливостей для самореалізації. Проте така свобода вплинула не тільки на жінок, але й на чоловіків: вона породила невпевненість у собі. Стосунки немов перетворилися на довгі переговори: у нас все добре? Ти досі ще любиш мене? Чи можу я тобі довіряти?

У своїй книзі «Кохання в західному світі» (Love in the Western World, 1940) філософ Дені де Ружмон застерігає не вкладати забагато в поняття сучасного шлюбу. Він вважав, що зростання рівня розлучень було зумовлено нереальними очікуваннями тривалого романтичного кохання, рішенням тут має бути концепція більш реалістичного партнерства, що передбачає рефлексію та співпрацю. Професорка Лора Кіпніс частково погоджується з ним у своїй книзі «Проти кохання» (Against Love, 2003). Уявлення, що кохання, пристрасть та довіра в парі мають тривати на одному рівні протягом десятиліть, є чистим блефом, вважає вона. Але її тлумачення проблеми цілком протилежне тому, яке представив Ружмон.

Пожертвувати романтикою та сексуальним потягом на користь спокійнішого задоволення зрілого кохання нагадує добровільну ампутацію здорової кінцівки: знадобиться сильна анестезія, і фантомний біль ніколи повністю не зникне. Але якщо в суспільстві існує переконання, що прагнення до змін є недоліком особистості, бажання почати щось нове – ганебно, а хотіти більшого задоволення – нечувано, тоді така ампутація є необхідною.

Абсурдно, що сучасні люди добровільно погоджуються на договір, який забирає значну частину їхньої особистої свободи, і намагаються обдурити себе, вважаючи, що вони відчуватимуть завжди сильний потяг до однієї людини до самої смерті, вважає Кіпніс. Моногамія містить в собі небезпеку для щастя та незалежності, на яку кожен з тих чи інших причин погоджується, даючи себе обманути обіцянками «кохання». Інші, до прикладу, філософ Аарон Бен-Зеєв та соціолог Рухама Гуссінський, вважають, що рівень ризику тут ще вищий. У своїй книзі «В ім’я кохання» (In the Name of Love) вони описують романтичну ідеологію як загрозу для життя. Їхнє переконання базується на детальних опитуваннях 18 різних чоловіків, які вбили чи скоїли замах на своїх дружин. Побутує думка, що часто це скоюють через ревнощі, проте все не так, вважають автори, бо ці дії спричинені надмірною вірою в романтичне кохання. Усі вбивці дружин вірили в єдине чисте, глибоке, вічне і незамінне кохання. «Небезпека кохання, – стверджує Бен-Зеєв, – існує тоді, коли крайній та оманливий вияв цього почуття посідає головне місце в людському житті».