Ніл Штраус, який продемонстрував для широкого загалу прийоми пікаперів у 2005 році, видавши свою книгу «Гра: Проникнення в таємне товариство митців з пікапу» (The Game: Penetrating the Secret Society of Pickup Artists), також описує мистецтво пікапу як своєрідну суспільну зрівнялівку. Він вважає, що багато чоловіків відчувають себе неповноцінними в комунікації, якщо порівнювати з жінками, бо багато хто звик, що в дитинстві хлопчики мають цікавитися технікою та спортом, тоді як дівчата проводять дитинство за іграми в сім’ю, які навчають спілкуванню. Таким чином, коли доходить до зваблення, в дорослих виникає дисбаланс: чоловіки не вміють читати сигнали і не знають, що сказати та зробити, щоб бути привабливими для жінок. Щоб трохи компенсувати цю прогалину, у курси з пікапу включають і вправи на загальну соціальну компетентність.

З цієї точки зору не пікапери обманюють когось, а це їх самих обманули. Вони дивилися історії Голлівуда та слухали веління матері бути хорошим хлопчиком, ніхто не навчав їх соціальним кодексам та невербальній мові. Тоді як у жінок соціальні компетентності більше «в крові», сформовані на основі спроб і помилок. Чи можна звинувачувати таких соціальних невдах у тому, що вони хочуть надолужити згаяне у свій спосіб: читаючи літературу чи зависаючи на інтернет-форумах? Чи, можливо, мають рацію ті, хто вважає, що підступна романтична ідеологія руйнує суспільство?

Лицарські фантазії

У старі добрі часи «справжнє кохання» не було причиною для шлюбу, бо формування таких зв’язків базувалося не на любові, а на більш надійних цінностях, таких як здоров’я, соціальний статус та фінансова забезпеченість. Якщо хтось й відчував себе обманутим, то це траплялося радше у випадках, коли жінка виявлялася безплідною чи просто народжувала дівчинку. Або коли статки партнера виявлялися не такими значними, як гадалося. Не подумайте, про любов добре знали і раніше: пісні про кохання існували ще в Давньому Єгипті, Сапфо у своїх віршах оспівувала пристрасть у Давній Греції, а римський поет Овідій писав про кохання настільки вільно, що через свою «Науку кохання» (Ars Amatoria) опинився у вигнанні, і в 1599 році архієпископ Кентерберійський публічно спалив англійський переклад його поеми. Палаючі почуття були також явищем не тільки західного світу: антропологи виявили, що любов вражала і представників первісних суспільств.

Проте, здається, в Середньовіччі західне уявлення про кохання різко змінилося. Пристрасть і закоханість, як і раніше, розглядалися як п’янкий, але небезпечний елемент, на відміну від шлюбу. Проте в ті часи виникла нова ідея романтичного кохання, яке, здавалося, уявлялося суперечливим поєднанням і еротичного бажання, і доленосного духовного єднання. Такій формі кохання не судилося стати тілесною втіхою, і це робило її сильнішою. Відповідно до загальноприйнятого історичного погляду, наше сучасне розуміння романтичного кохання випливає з культивування почесної любові між лицарем та дамою серця, оспіваної французькими середньовічними трубадурами. Лицар мав захищати честь жінки і служити їй до останніх днів, не претендуючи ні на фізичну близькість, ані на шлюб. Насправді романтичні стосунки у шлюбній парі вважалися чимось немислимим і недоречним. У той час шлюб настільки ретельно регулювався економічними та політичними чинниками, що важко було пов’язати його з безкорисливою любов’ю. Можливо, саме тому виникла потреба виражати романтичні фантазії у поезії та піснях. Справжнє кохання здавалося обманом.