Подібне ставлення виражається і у фільмі «Чотири весілля і один похорон», коли герой фільму Ґарет висуває теорію про те, що люди одружуються, коли у них закінчуються теми для розмов. Тоді приходить час для шлюбу та дітей, бо це породжує нові теми, дає парі можливість обмінюватися думками, планувати та реалізовувати щось разом. У цьому контексті малося на увазі, що альтернативою такому сценарію було б усвідомити, що стосунки розпадаються, і закінчити їх, хоча такий варіант і міг бути куди важчим. І твердження Мітчелл, і думка Ґарета базуються на переконанні, що справжнє кохання, якщо воно достатньо сильне, не потребує ніяких інших опор. Обидві ідеї не такі вже й сучасні та бунтарські, якими я вважав їх у молодості, оскільки вони продовжують традицію розділяти романтику та шлюб, яка сягає ще часів Середньовіччя, якщо не раніше.

Ідеї французьких трубадурів про справжнє і чисте кохання, вільне від тягаря шлюбу, розвивалися на Заході і вплинули на формування сучасного ідеалу кохання, яким ми його знаємо сьогодні. Але десь у дорозі цей бунтарський ідеал також було інституціалізовано і кохання почали сприймати за показник щасливого сімейного життя. Суперечності поєдналися, і з плином століть слова «кохання» та «шлюб» усе частіше стали вживатися в одному реченні. Соціолог Ентоні Ґідденс вважає, що романтичне кохання у сучасному розумінні виникло у XVIII столітті, разом із відокремленням поняття особистості від соціальних та релігійних структур. З появою роману як нового літературного жанру, люди, натхненні романтичними історіями, почали сприймати життя більше як розповідь про дві людські долі, що пов’язувалися наперекір зовнішнім соціальним обставинам. Такі історії були часто дуже ідеалізовані, у них переважно йшлося про те, що чоловічі та жіночі цінності різні, але в сімейному житті вони доповнюють один одного і стають єдиним цілим.

У XX столітті, на думку Ґідденса, на зміну романтичному коханню прийшов ідеал справжнього кохання, а старі традиції ще більше відійшли в минуле. Особистість кожної людини вже не була обов’язково пов’язаною зі сім’єю та домом. Кохання вже не було тим, що випливає зі стосунків із конкретною людиною. Чи радше поняття любові перенеслося на іншу особу – себе. Любов стала частиною процесу саморозвитку, а партнерство тепер не було союзом на все життя, а радше чимось, що тривало доти, поки кожен партнер отримував достатньо від такої форми співіснування. А оскільки вже не треба було йти до зовнішніх владних органів, як-от церква, держава чи родина, щоб скріпити ці стосунки, єдиним, до кого можна звернутися, був інший партнер.