Метью допитливо поглянув на Гуді Альсоп і замислився. А потім кивнув головою.

— Гаразд, Гуді.

Я — ткаля.

І невдовзі я стану матір’ю.

«Дитя поміж, а відьма — збоку», — прошепотів мені примарний голос Бріджет Бішоп.

Метью різко втягнув у себе повітря, і я зрозуміла, що він помітив переміну в моєму запаху.

— Діана втомилася і хоче додому.

— Вона не втомилася, просто їй страшно. Настав час, Діано. Мусиш сміливо подивитися у вічі правді й побачити, ким ти насправді є, — сказала Гуді Альсоп з легким співчуттям у голосі.

Але моя тривога продовжували зростати, навіть коли ми благополучно дісталися до «Оленя й Корони». Коли ми увійшли, Метью зняв свою прошиту куртку і накинув мені на плечі, вкриваючи від прохолодного повітря. Тканина зберегла в собі аромат конюшини й кориці разом із слабким запахом диму від Сюзанниного каміна та вогкого лондонського повітря.

— Я — ткаля. — Може, якщо я повторюватиму цю фразу, то до мене невдовзі дійде її справжній сенс. — Але я не знаю, що це означає і хто я тепер така.

— Ти — Діана Бішоп — історик та відьма. — Метью взяв мене за плечі. — Неважливо, ким ти була і ким станеш у професійному чи іншому планах, важливо, хто ти є. А ти — моє життя.

— Твоя дружина, — поправила я його.

— Моє життя, — повторив Метью. — Ти не лише моє серце, а і його пульс. Раніше я був лише привидом, як отой двійник Гуді Альсоп. — Від хвилювання його французький акцент став виразнішим, а голос — хрипким.

— Начебто я мала б відчути полегшення, дізнавшись, нарешті, правду, — сказала я, залізаючи у ліжко й цокочучи зубами. Здавалося, холод добрався аж до мого кісткового мозку. — Усе своє життя я дивувалася: чому я не така, як всі. Тепер я дізналася чому, але від цього мені не стало ані легше, ані спокійніше.

— Колись стане, — заспокоїв мене Метью, заповзаючи до мене під покривало. Він оповив мене руками. Тулячись один до одного і шукаючи взаємної підтримки, ми переплелися ногами, мов коріння дерева. Глибоко в моїй душі той ланцюг, що я його викувала з любові й туги за тим, кого мені ще належало зустріти, вигнувся і став еластичним. Він був товстий та незламний і повнився життєдайним соком, що перетікав від вампіра до відьми і навпаки. Невдовзі я стала відчувати себе не десь поміж, а благословенно зосередженою у самій собі. Коли я спробувала відсунутися, Метью не пустив мене.

— Я ще не готовий тебе відпустити, — сказав він, притягуючи до себе.

— Мусиш займатися роботою — для Конгрегації, Філіпа та Єлизавети. Я вже в нормі, Метью, — наполегливо мовила я, хоча насправді мені хотілося залишатися в його обіймах якомога довше.