— Ти ще й насмілюєшся його ім’я вимовляти? — скипів люттю Кіт.

— Іще одне твоє слово, відьмо, і я таки дозволю Крістоферу виколоти тобі очі й відрізати язика, — злісно кинула Луїза, і мені не треба було бачити її очей, щоб переконатися: опіум та жага крові — не найкраща комбінація. Гострий перстень Ізабо чиркнув мене по щоці, і з неї потекла кров. Зриваючи його з мене, Луїза зламала мені палець, а тепер начепила його собі.

— Я — дружина Метью, його пара. Ти уявляєш собі його реакцію, коли він дізнається, що ти накоїла?

— Ти — потвора, тварина. Якщо я виграю у Кіта парі, то зірву з тебе, як ганчірку, твою фальшиву людську подобу і викрию те, що під нею ховається. — Слова Луїзи отрутою просочилися у мої вуха. — А коли Метью побачить, хто ти насправді така, він розділить із нами радість від твоєї смерті.

Коли їхня розмова стихла на відстані, я ніяк не могла знати, куди вони пішли і з якого боку повернуться. Я залишилася абсолютно одна.

«Думай. Старайся не загинути».

Щось затріпотіло у мене в грудях. Але то була не паніка. То був мій вогнедишний дракон. Я — не сама. І я — відьма. Мені не потрібно було зору, щоб бачити світ довкола мене.

«Що ви бачите?», — звернулася я до землі та повітря.

Але замість них мені відповіла моя дракониха. Вона защебетала, забелькотіла і затріпотіла крильцями у мене в животі та грудях, оцінюючи ситуацію.

«Де вони?» — спитала я.

Моє третє око широко розкрилося, розгорнувши переді мною блискучі кольори пізньої весни у всій їхній зелено-блакитній красі. Одна темніша зелена стрічка переплелася з білою, а до них пристало щось чорне. Я простежила це плетиво аж до Луїзи, яка намагалася сісти верхи на знервованого коня. Він не хотів стояти спокійно, щоб на нього вибралася вампірка, і увесь час ухилявся. Луїза вкусила його в шию, від чого тварина завмерла, наче вкопана, але страху від цього в неї не поменшало.

Я простежила за іще одним джгутом зі стрічок, цього разу темно-червоних та білих, гадаючи, що вони приведуть до Метью. Але натомість побачила запаморочливе плетиво обрисів та кольорів — то я хитнулася й почала падати. Я падала, допоки не опинилася на якійсь холодній подушці. «Сніг». Я увібрала повні легені холодного зимового повітря.

Я вже не стояла травневого надвечір’я, прив’язана до палі побіля Гринвічського палацу. Мені було чотири чи п’ять років. Я лежала на спині у маленькому подвір’ї за нашим будинком у Кембриджі.

І я все пригадала.

Якось ми з батьком гралися після сильного снігопаду. На мені були червоно-білі рукавички. Ми зображали янголів, вимахуючи руками вгору-вниз. Мені було страшенно цікаво спостерігати за тим, як білі крильця, коли рухати руками достатньо швидко, набували рудувато-червоного відтінку.