— Схоже на дракона з вогняними крилами, — прошепотіла я таткові.

Його руки враз завмерли.

— А коли ти побачила дракона, Діано? — спитав він серйозним голосом.

Я вже навчилася відчувати різницю між таким тоном та звичайним, добродушно-іронічним. Цей тон вимагав відповіді і, до того ж, правдивої.

— Багато разів, здебільшого вночі. — Мої руки рухалися дедалі швидше. Сніг під ними почав змінювати колір, мерехтливо поблискуючи золотисто-зеленими, червоно-чорними та сріблясто-блакитними відтінками.

— А де він був, той дракон? — пошепки спитав батько, дивлячись на сніжинки. Вони збиралися купкою довкола мене, здіймаючись та осідаючи, немов живі. Одна сніжинка розрослася і почала нагадувати голову невеличкого дракона. Сніжинки швидко утворили замет, і ось уже він розкинувся, мов двійко крил. Дракон струсив сніжинки зі своєї білої луски. Коли він обернувся й поглянув на мого батька, той щось пробурмотів і поплескав його по носі так, наче вони вже колись бачилися. А дракон дихав теплою парою в морозне повітря.

— Здебільшого він у мені — ось тут. — І я сіла у сніг, щоб показати таткові, де саме був дракон. Мої руки в рукавичках торкнулися вигнутих кісток моїх ребер. Їхнє тепло відчувалося крізь шкіру, крізь мою куртку і крізь грубу в’язку моїх рукавичок. — Але коли їй хочеться політати, я її випускаю. Бо їй мало місця в моїх грудях.

Пара сріблясто-білих крил опустилися на сніг позаду мене.

— Ти забула свої крила, лишила їх позаду, — серйозно мовив батько.

Драконка, звиваючись, вибралася зі снігового замету. Вивільнившись, вона блиснула сріблясто-чорними очима, злетіла у повітря і зникла за яблунею, зменшуючись і розчиняючись у далечині з кожним помахом крил. А мої вже блякли і в’янули на снігу позаду мене.

— Драконка не візьме мене з собою. І вона ніколи не буває поруч зі мною подовгу, — сказала я, сумно зітхнувши. — Чому це так, татку?

— Може, їй треба іще кудись навідатися.

Я замислилася над таким варіантом.

— Це як коли ви з мамою ходите до школи? — Думка про те, що мої батьки ходили до школи, якось приголомшувала й збивала з пантелику. Так гадали й решта дітей нашого кварталу, хоча більшість їхніх батьків також проводили майже увесь свій день у школі.

— Десь так, — відповів батько, сидячи у снігу й обхопивши коліна руками. Він посміхнувся. — Я люблю відьму в тобі, Діано.

— Але та відьма, що в мені, вона лякає маму.

— Та ні. — Батько похитав головою. — Твоя матуся просто боїться змін.

— Я намагалася тримати дракона в секреті, але мені здається, що вона все одно про нього знає, — похмуро сказала я.