Телефон задзвонив несподівано, хоча на цей дзвінок чекалося. Не дивлячись на табло — хто дзвонить — Віктор прийняв дзвінок. Усе-таки Ольга зуміла — це був Войтович.
— Що там, Вітю, здоров… Що за ґвалт? Мене тут знайшли хтозна-якими шляхами…
— Пробачте, я тільки хотів спитати, де Тарас. Хочу з ним зв'язатися й не можу.
— Гмм… — пробурмотів метр, — а я й сам хотів би це знати. Віриш? Від рання хочу це знати. А «воно» пропало, як виявилося, ще вчора, і ніхто не знає, де. Я колись із ним не витримаю. Концерт за дві години. Розумієш?
— А… — Віктор замовк, не знаючи, що й казати. — І… що, він з’явиться?
— Надіюся! — роздратовано вигукнув Войтович. — Але не надто. Не знаю, що й думати. Не здивуюся, якщо концерт не відбудеться. Як він мене дістав, цей «золотий хлопчик»!
Думки скакали в голові хаотично. Невже Лема начхав на концерт і повіз гроші? А якщо дійсно пропав? Що могло з ним статися? Пригадалися власні слова, сказані кілька днів тому: що може статися з тим, хто має в кишені такі суми. Ні, Тарас скоро з’явиться. Тут. Тільки ось…
— А він говорив з вами щодо мене? — запитав Віктор.
— М-м… що ти маєш на увазі? — не зрозумів його Войтович.
— Про мене. І про гроші.
— Про які гроші? — не зрозумів метр.
— Про значну суму.
— Н-не розумію. Про яку суму? Що це означає?
— Та нічого. Вибачте за дзвінок, — тихо відповів Віктор. — Це неважливо.
— Вітю! Та поясни щось…
— Ні, все гаразд. До зустрічі.
Лема сказав неправду, повідомивши, що залучив до цієї справи метра. А може, не тільки про це? Може, його доведеться чекати довго й марно?
Він чекав би скільки завгодно. А от Зоряна не могла. Та й гості не схотіли. Від кави, либонь, їх уже нудило. Рука «серйозного» встигла подолати дві третини відстані до картки, коли Вікторова перетнула їй шлях. Він застиг, мало не зіткнувшись із нею. Застиг і Павлович. Пауза тривала якусь мить, а потім портмоне поїхало до господаря апартаментів. Гроші лежали, відгороджені його правицею, яка, здавалося тепер не віддасть їх нікому й нізащо, навіть якби й не мала захованої в рукаві зброї.
XXX
XXX