Два вікна на другому поверсі спливли в уяві. Що, як вона зараз не спить? Що, як їй також відбило сон? Лежить і думає, чи дійсно виживе ця надія, яку він зародив у ній? Рука Віктора сама потяглася до трубки. Потреба зателефонувати була такою сильною… Але що він скаже? Розповість про Лему? Ну і що? Що це змінить? Вона й так кілька годин тому отримала від нього інформацію, що гроші будуть. Цього достатньо. Яка їй різниця, звідки? Від всенародного кумира чи видерті в бандитів? Головне — вони врятують Олега, її сина. Інформація ж, яку він міг їй повідомити, зараз у цьому відношенні нічого не змінювала, й нове в ній було тільки те, що вносило корекцію лише у його власну долю. Що їй до того? Трубка лягла на стіл.

Дні тяглися повільно. Франкенштейн з полегшенням відсипався, знизивши темп роботи. Третього дня, не витримавши, Віктор зателефонував до Тараса. Там усе було спокійно, і всенародний кумир порадив йому не смикатися й чекати, запевнивши ще раз, що все буде гаразд.

Ще день тинявся навколо хати та роз'їжджав околицями міста. Поїхати кудись подалі з метою згаяти час Віктор не міг — що, як з'явиться Лема? Раптом усе вдасться влаштувати раніше? Коли до кінця тижня залишалося два дні, він наважився зателефонувати на номер, який завжди був забороненим. Зараз мав право, адже Зоряна переживала. А швидше, його самого домучувало те, що товклося всередині.

— Так. Слухаю.

— Добрий вечір. Це Віктор. Пробачайте за пізній дзвінок. Просто телефоную сказати, щоб ви не переживали.

Вона мовчала.

— Усе йде своїм ходом, лишилося зачекати кілька днів.

— Дякую. Я відкрила рахунок, — промовила Зоряна.

— Тепер це вже не обов'язково, підійде й наш, — сказав Віктор. — Але нехай буде про всяк випадок.

Він записав обидва номери. Телефон мовчав.

— Гаразд. Пробачте, що потурбував. Коли все буде готовим, я зателефоную.

— Я чекатиму.

Нова гарача хвиля мимоволі розлилася у ньому від цих слів. Хоч і знав, що чекатиметься на гроші, а не на нього, не на його дзвінок. І проте, варто було зробити хтозна-що, аби тільки почути ці два слова, промовлені до нього Зоряною — байдуже, що вони означали. Він бачив, як розтуляються її губи, вимовляючи це, а слова повторювалися й повторювалися у голові, примушуючи забути геть усе.

«Я чекатиму…»

Коли з-за дерев виплив чорний джип, перевалюючись нерівною дорогою, щось у ньому здригнулося. Куди ще могла прямувати така машинерія у цьому глухому закутку, як не до нього? Віктор закляк на колоді, на який сидів. Звідси, з горбка добре проглядалася хата, але було видно і його, адже він не ховався. Хто це? Ну, не «Мадяр» же, кінець кінцем… Кого чорти несуть? А коли слідом за джипом з’явився «Ніссан», трішки інші думки ворухнулися у ньому. Невже Тарас? Так швидко…