— Я хочу знати, скільки в мене часу, щоб відповісти на це запитання, — ще раз повторив Віктор. — Павловичу, ви ж мусите мене зрозуміти. Ви ж знаєте, отримати такі бабки — це не раз чхнути. Дайте хоча б годину оговтатись. Я мушу знати, в якому стані інший шлях здобуття грошей, що робиться там.

Вони перезирнулися.

Не чекаючи на відповідь, Віктор налив кави й узяв мобільний. Руки тремтіли. Те, що лежало на столі, притягувало погляд. Голова поверталася сама, щоб побачити портмоне з пластиковою карткою. І на його місці починали маритися пачки грошей, яких було стільки, що це гарантувало вирішення всіх справ негайно. Він намагався не дивитися туди, але картка все одно залишалася в полі зору, і тоді він ковтав мимоволі, розуміючи, що збоку неможливо цього не помітити. Вони були тут. Ну, майже тут. Але Тарасові гроші також мають скоро прибути. І ціна, яку доведеться сплатити за них, набагато менша!

Тарас не відповідав. Віктор набирав номер його мобільного знову і знову, але включення не відбувалося. Йому стало спекотно. У пастку йти не хотілося. Ні, він пішов би не вагаючись, якби знав, що іншого виходу немає. Проте інший вихід існував. Щоправда, поки що тільки гіпотетично. А якщо не з’явиться Тарас? Якщо в нього щось там зірветься? Тоді цього моменту, коли варто лише простягти руку, вже не повернеш.

Гості мовчки пили каву. Час минав. Лема як крізь землю провалився. А може, зараз він уже в літаку? І тоді за кілька годин… Гроші, що лежали поруч, на відстані простягнутої руки, пекли долоню. Пластикова картка в уяві перетворювалася на човен, здатний доплисти до того заповітного берега. Її берега.

Турка знову грілася на вогні, а телефон нарешті відповів. Щоправда, це був інший номер.

— Привіт, Олю, — мовив Віктор. — Пробач, що турбую, але в мене проблеми. Допоможи терміново знайти Тараса. Або Сергійовича. Не можу зв’язатися. Ти ж їх усіх знаєш там… Хай знайдуть кінці, дуже треба!

— Гаразд, я спробую, — відповіла вона. — Щось сталося?

— Сталося. Ти не уявляєш, як мені це потрібно. Потрібніше просто не може бути, повір.

— Ну, якщо ти так кажеш, то… це пов'язано з нею? — запитала Ольга.

— Так. Пробач. Якщо у двох словах, то… словом, велика біда і я повинен… Я повинен, розумієш? Хтось із них зможе мені допомогти. Будь ласка…

— Розумію, — сказала вона. — Я спробую. Правда. Віку, ти тільки заспокойся. Зроблю все, що можливо. До речі, ти сам дзвонив їм?

— Тарасові, але номер не відповідає.

Ольга продиктувала йому номер мобільного Войтовича. Але результат був таким самим.

І він чекав. Кава знову лилася в чашки, гості, які явно не бажали упиватися коньяком, барабанили пальцями по столі. Збігала година.