— Я пробувала їх позбутися, але вони повернулись до мене. Сьогодні. Ніби знали, що ти маєш з’явитися.

— Я сам цього не знав… А ти сидиш тут на відстані витягнутої руки і розмовляєш зі мною… Я намагаюсь повірити своїм очам — і не можу…

— Тоді доторкнись до мене…

* * *

Сергій Романович відкрив двері свого будинку, зняв пальто, і як був, взутий, попрямував просто до холодильника, на автоматі, не помічаючи нічого довкола, сподіваючись, що ще одна пляшчина коньяку обов’язково допоможе йому забути про свій вік, про звиклий ритм свого життя, про нудне і остогидле чергування днів і ночей, про те, від чого так довго втікав, але не втік.

От якби можна було почати все з початку… Але з якого початку, і де він, той початок, і коли нарешті буде кінець цьому всьому…

Його дружина сиділа на кухні, вся заплакана, з розкуйовдженим волоссям, босоніж, у нічній сорочці… і дивилася на ніж, який лежав просто перед нею на стільниці, великий такий ніж з оптимальним розподілом ваги, правильно виставленим балансом леза і рукояті, з кованої сталі, шеф-кухарі люблять такі ножі, бо не втомлюється рука… Але довкола не було ні хліба, ні ковбаси, ні фруктів… нічого, що можна було різати цим ножем. Тільки стіл, його дружина і ніж.

Він одразу забув про свій коньяк. Про все забув. Стояв на порозі і кліпав очима. Власник оздоровчо-реабілітаційного центру, на якого працює дві сотні людей. Стояв і думав, що було б, якби він прийшов пізніше.

— Я… я тебе не чекала… тобто я думала, що ти… не прийдеш сьогодні… ночувати…

Вона поправила бретельку, волосся, медальйончик. Сховала руки під стільницею. Потім знову поправила медальйончик на шиї.

— Я прийшов…

— Голодний?

— Трохи є…

— Я підігрію тобі… що будеш: борщ чи гуляш?

Ножа не чіпала, з місця не вставала… Сергій Романович вирішив, що треба буде щось зробити з отим ножем… або зі столом… або з дружиною…

— Я тут думав про коньяк…

— Коньяк? — схлипнула вона.

— Будеш?

— Д-давай.

Він поважно рушив до холодильника. Директор все-таки.