Підійшовши ближче, впізнаю номери авто знайомого мого чоловіка. «Ха! Вона тільки тепер дізналася про його походеньки?!»
Машина, нервово завівшись, від’їжджає.
—
— Доброго ранку! — зверхньо усміхаюся Лєночці, ставлячи свою вітонівську сумку на її столик.
Враз біля мене виростає новий перукар, метросексуал Алекс. Взагалі-то за паспортом він — Олег, але ж це не так стильно звучить. Тож Алекс манірно допомагає мені зняти шубку-чорний діамант, намагаючись бути максимально люб’язним:
— Справді? Отже, вчора я була пом’ята і страшна? — ненавиджу, коли люди знають мене і все одно звертаються російською.
— Мабуть, я неправильно висловився… Я мав на увазі, що сьогодні ви особливо чарівна, — він переходить на українську, знітившись від мого поганого ранкового гумору, на який я маю повне право як VIP-клієнт цього закладу.
А чому, власне, я маю бути люб’язною? Мало не щодня я залишаю тут майже половину місячного заробітку середнього українця і була б набагато більш задоволена, якби зі мною тут спілкувалися моєю лінгвою. Хіба це не справедливо?!
— Любонько! Привіт, сонечко! — назустріч мені виходить мій косметолог, і я поринаю у надзвичайно приємні вранішні процедури.
Алінка справно відпрацьовує свій борг: я влаштувала її на це тепленьке місце.
— До нас тут віднедавна ходить одна вкрай пихата дівиця. Блондиниста така і дуже худа, хоча уже і двійко діток має. Вона ще у вашої перукарки обслуговується…
Львів, хоча майже міліонер, — місто, де тебе усі знають. Хочеш ти цього чи ні. Саме цю дівицю я щойно спостерігала у словесній баталії з чоловіком. «Ну-ну, так у чому там справа?»
— Юля, друга дружина Бориса Ростиславовича. Ну, ви ж знаєте, що він заради неї мусив піти з сім’ї. Кажуть, що він досі дуже опікується ними, хоча і передав своїй першій мережу магазинів.
— Та-ак?! — зображаю здивування.
— Але бабій є бабій…