Потім у зведеннях «мвс лнр» напишуть коротко: «По вулиці Циганкова стався вибух, у результаті якого було виявлено труп гр. А.Л., 1980 р. н., що мешкає в місті Свердловськ, із осколковими пораненнями та ампутацією кінцівок. На руках сліди мотузки».

За інформацією, переданою мені людиною, що має відношення до слідства, стало відомо, що дівчину викрали, довго тримали та ґвалтували. Щоб приховати сліди насильства, тортур і катувань, їй між ніг прив’язали гранату. Вона зробила стільки кроків, на скільки вистачило мотузки, яку тримали її вбивці, щоб себе убезпечити.

Викрав з родини та закладав гранату корінний мешканець Свердловська, член незаконного збройного формування «РИМ» з позивним «Чечен»…

Вона йшла і знала, що помре. Кожен її крок — це прощання з життям, рідними, коханими, може, і з дитиною. Кожен її крок, кожен день, прожитий у неволі й насильстві, як і її смерть, — на тих, хто покликав «визволителів», «русскій мір», хто піддався пропаганді, хто складав і складає цю пропаганду, на тих, хто труситься від страху, очікуючи обіцяних Кисельовим міфічних «бандерівців» і виправдовуючи злочини сучасних фашистів…

* * *

…Ця стаття не для українців. Вони й так співчувають, плачуть, моляться, леденіють від усвідомлення того, що відбувається в зоні. Навіть не знаючи подробиць.

Ця стаття для тих, хто «новоросія», «громадяни л-днр», путінолюби, русскоміровци, ватники, а точніше ідіоти.

Де у ваших містах «хунта», «укропи», «бандерівці», де?

Немає їх!

Вас убивають ваші визволителі,— росіяни, присутність котрих приховується, козаки, які грають у ряжених, надягнувши папаху та купивши в Інтернеті іграшкові медалі. А також місцеві, вчорашні п’янчуги, міліціянти, шахтарі, котрі разом з автоматом здобули індульгенцію на вбивства.

Так хто ж фашисти, а? Хто? Мовчите? Мовчите, мешканці Донбасу! Ви й це виправдаєте, так?! Бо ми, ті, хто пише та плаче над загальною бідою, що прийшла в наш дім, ми ж укропські пропагандисти.

Ті, хто кликав усе це, ті, хто дуже хотів як у Росії! Я вже бачу, що ви ніколи не знайдете в собі сміливості визнати правду, прочитати розслідування своєї ж «лнр-івської прокуратури», хоч визнаєте себе «повноцінною республікою».

Бо ж правда. Бо ж боляче. Бо ви, десь там, у собі, вже маєте інший страх. Ви усвідомили, що стали заручниками війни.

Хай буде! Поки так!

В аду місця вистачить усім, і тим, хто скоював злочини, і тим, хто їх виправдовував.

* * *

— Тю, вона ж посміхалася, звідки я міг знати, що їй загрожує небезпека, — каже один зі свідків. — Та й що я міг зробити, може, накоїла що. Я звідки знаю, за що її так. Вони влада, їм видніше. Ці пацани, вони ж у камуфляжі, вони ж за нас воювали. Може, вона «укропка»…