О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Отож тепер душі бодхісатв мали можливість довго, нескінченно довго насолоджуватися життям на Полі, Сповненому Щастя, в прекрасних будівлях із золота, срібла, коралів і коштовних каменів, буквально купаючись у променистій нірвані. Досягнувши певного рівня духовного розвитку, потрапити сюди було дуже просто: в момент смерті всього лише прочитати спеціальну мантру, присвячену будді Амітабсі, й не мати сумнівів щодо місця свого посмертного потрапляння – отак просвітлені й опинялися в Сукхаваті. А після приємного в усіх відношеннях перебування в сансарі (тривалого чи не дуже – то вже залежало від їхнього власного вибору) ці високі душі мали можливість знову втілитися в земне тіло… але могли й не втілюватися – це вже кому з бодхісатв як заманеться.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Утім, ситуація з прибічниками й послідовниками різних гілок та шкіл буддизму була більш-менш зрозумілою. Натомість коли на Полі, Сповненому Щастя, з’являлися відвідувачі з інших осель (а, як відомо, цих осель в домі Сущого багато, багато… дуже багато!..) – отут вже слід було чекати чогось по-справжньому незвичайного. Можна сміливо констатувати, що якби будда Амітабха дуже давно не втратив найменшої прив’язаності до земного життя в усіх його проявах, то деякі з цих гостей могли б навіть розвеселити його. Але не в теперішньому стані…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Ні-ні, тільки не в теперішньому стані самадгі!.. Тепер його вічна сутність насолоджується нірваною, купається в ній і купатиметься цілу вічність. І ніщо не в змозі вивести будду з відстороненої рівноваги.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

А між тим гості з інших осель бувають доволі-таки веселими, смішними й дивакуватими. Наприклад, колись давно… навіть дуже давно хтось із відвідувачів розповів, нібито спрямований з нескінченності в нескінченність палаючий меч Манджушрі[4] (яким він, як відомо, розсіює морок невігластва) людські душі, перебуваючи на підйомі, використовують для своєрідних змагань: хто з них, розкинувши руки на обидва боки, якомога швидше й довше бігтиме-ковзатиме з нескінченності в нескінченність?! Називалося це чомусь «гонитвою лезом Оккама».

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

При цьому змагальники ставили за приклад Ґаутаму Сіддгартху: подейкували між собою, нібито він брав участь аж в сімдесяти тисячах подібних «перегонів», внаслідок чого таки досягнув нескінченності. А досягнувши – пішов на земне втілення і перетворився на справжнього Будду. А ще – нібито спромогтися на таке в ідеалі може кожна душа. Це ж треба таке вигадати! Якби будда Амітабха лишався прив’язаним до звичайного земного життя бодай однією клітиною свого священного червоного тіла, він би несказанно розвеселився, почувши таке. Але тепер…