***

В слітний, холодний ранок 1914 р. вирушила перша чета першої сотні УСС з Верецьких. Десь там, за горами, за лісами, мало бути по галицькім боці село Гусне і в ньому мала вона розставити застави.

Решта сотні проводжала чету з нетаєною заздрістю. Раз — що йде в Галичину, друге — що, може, навіть і стрінеться з ворогом, зведе бій, покриється славою, а вони готові отут, серед проклятих мряк і болота, закінчити безгомонно війну. Там, за горами, напевно прийде до останнього, рішаючого бою. Перша чета завсіди має щастя! І росла в решти сотні злість на отих мізинчиків сотенного, яким завсіди найліпші стоянки, найдальші стежі, а тепер ще ця виправа до Гусного...

Перша чета, хоч ішла настрічу дощам і вітрам, хоч грузла в розмоклім болоті гірської дороги, рада була та весела. Зараз-таки в селі затягнула бадьорої пісні і співала завзято доти, доки не заболотилася по коліна і не перемокла до сорочки. Липке болото і холодні каплі дощу помало остудили її співучий запал, та веселого настрою таки не вигнали. Хлопці йшли, чвякаючи ногами по болоті, трохи покулені, щоб менше дощу за ковнір діставалося, але охоти до розмов не тратили.

Петро Зварич ішов у другій чвірці, йшов мовчки, потонувши в своїх думках, хоч довкола нього весь час то велися розмови, то падали жарти, міцні, як той бакун, що вчора перший раз дістала сотня.

— Ти чого, друже, так посоловів? — звернувся до нього Черник.

— От іду та й думаю...

— Я знаю. Тобі ще дівчина в голові. Нічого, брате, не вдієш. От перейдешся по горах, то вивітріє трохи. Не можна двом богам нараз служити.

— Ніби як то? Не роблю служби чи що?!

— Тут не в службі річ. Служба службою, а товариство товариством. Від кількох днів тебе начеб не було між нами.

— Вибачте, тілом він є, бо по «менажу» ходить,— обізвався з третьої чвірки «вуйко» Леонтинський.

— Я знаю, вуйку, вам- жаль, що не можете другої пайки кави дістати,— відтинався Зварич.

— Не перечу, кава не є зла річ. Але я її і без вас дістану. Ми з високоповажаним товаришем кухарем усе в якнайбільшій згоді.

— Але ти справді дай уже собі раз спокій з тою вічною задумою,— звернувся знову Черник до Зварича.— Дівчина в безпечнім місці. Чого тобі більше треба?!

— А все-таки... Поїхала на непевне... до великого міста...

— А якби була остала в Галичині, легше тобі було б?!

— Певно, що ні. Але все-таки...

— Все-таки! Ніби що їй може статися. Якби ще сама, то очевидно, а так — з мамою... Нема чого боятися... Слово даю, я хотів би бути на твоїм місці. Є де і на відпустку поїхати, і написати до кого. А чоловік мусить щойно шукати, здобувати, залюблюватися.