— А Оля що?

— Бог її знає, де вона! — відповів Черник і... раптом затих.

Кількадесят кроків ішли обидва мовчки, не перебиваючи своїх думок.

— Гарна дівчина, то правда,— сказав немов до себе.— Але таке кохання!.. Звичайна студентська симпатія! Де то я останній раз бачив її? Ага! В Перемишлі на вечорницях «Сянової Чайки»... Бог знає, де тепер вона обертається. Може, вже й заміж вийшла. Шкода й балакати про це.

Махнув рукою, підкинув кріс і глянув ясними очима перед себе.

Перед ними отворився глибокий яр, порослий з обох боків густим лісом. Ліс тільки сподом виднів, бо вершки, загорнені в густу мряку, ледве-не-ледве прозирали крізь неї. На споді яруги шуміла ріка, аж гомін ішов по лісі, але її не було видно, бо і над нею навис сивий балдахін мряки. Від ріки тягнуло ще більш вогким холодом і пахло гнилою ялицею.

— Цікаво, що це за ріка? — спитав хтось.

— Один з допливів Дністра! — відповів поважно Качур.

— Гарна наука географія,— зітхнув Леонтинський. — був переконаний, що це доплив Міссісіпі.

— Може бути, що ваша правда. Ви чоловік бувалий. У Відні вчилися, то ліпше знаєте.

— Не знати, де те Гусне? — спитав Черник четаря.— Чи то ще далеко до нього?

Четар Шпак, що досі самітно йшов перед четою на кілька кроків, чим далі, тим більше зрівнювався з усіма. Однако не було ні живої душі довкола і ніхто не міг його взяти за звичайного стрільця. А коли б і хто надійшов, усе ще мав час вийти наперед. Зрештою, і довга кавалерійська шаблюка, що товклася коло його ніг, не допускала такої болючої помилки.

Питання Черника давало четареві нагоду виявити себе командантом.

— Вийдемо на гору, там буде відпочинок і там я вам з мапи скажу, як ще далеко.

Хлопці, почувши про відпочинок, аж бадьоріше рушили стрімкою доріжкою. Найдалі за п’ять-десять хвилин будуть на горі. Відпічнуть, може, навіть вогонь розпалять...

Здається, і сам четар не рахував на більше. Та коли по півгодиннім марші вершок гори все ще ледве мрів серед мряки, четар зарядив спочинок, бо вже сам ледве тягнув ноги за собою.

Вмить поставлено кріси в кізли, повішано на них наплечники, і хлопці могли, хоч і стоячи, протягнути заков’язлі руки. Дехто з них метнувся зразу в соснову гущу за патиками на ватру. Під густою заслоною вікових дерев було ще досить ріща, якого не досягнув дощ або досягнув дуже мало. За хвилю знявся вже над головами синявий стовп диму, а з-під ріща весело заблимало полум'я.

Зраділи хлопці, що хоч трохи підсушаться при вогні. Всі, як на приказ, збіглися до вогню і станули кругом.

Останнім прибіг четар.

— Погасити в тій хвилі! — скричав рішучим голосом і замахав руками.