— Через потік?

— Ая, через потік!

— І потім як? Просто?

— Стежка є, паночку, заведе вас на місце.

Зварич дивився на селянина, і жалко йому робилося бідного чоловіка. Ось до чого довела за короткий Час війна... Видно, і в тім запалім куті дали себе взнаки «свої» війська. Австрійський громадянин, нехай він темний, затурканий бойко, тремтів перед австрійським військом, мов перед москалями... Все це робив мадярський однострій. Зварич з досвіду знав уже, яке враження робить цей одяг на галицьких селян. Здається, і татарський кожух не робив би більшого. Яка шкода, яка біда, що стрільці не мають своїх одностроїв...

Із селянина перейшли очі Зварича на його «хижу». Похилена, бідна і брудна хатина тулилася одним боком до урвища і кліпала маленьким віконцем на дорогу. А в тім віконці стреміли тепер чотири голови: три діточі і одна жіноча. Обличчя ледве мріли із-за брудних шибок, але досить було глянути на селянина, щоб знати душевний настрій тих, що остали в хаті.

— Дякую вам,— сказав четар до селянина і зрушив відділ з місця.

Селянин знову низько вклонився, але далі стояв на місці, мов ще недовіряв, що вже все скінчилося і він може вернути в хату.

Зварич хотів конче якось осмілити, підбадьорити селянина. Чув немов якийсь стид перед ним за те, що селянин і стрільців узяв за таких самих, як інші. Швидко підступив до бойка і, всміхаючись, приязно заговорив:

— Ми не мадяри. Ми свої люди, з Галичини. Січові стрільці... Прошу, закуріть собі!

Витягнув пачку бакуну, яку вчора з такою парадою брав у сотенній канцелярії, і тицьнув її селянинові в руку. Той машинально взяв пачку і переводив здивований погляд то на Зварича, то на тютюн.

— Бувайте здорові і не бійтеся нас,— сказав Зварич на відхіднім.

А коли зрівнявся з відділом, глянув ще раз на крайню хату. Селянин все ще стояв біля воріт, тільки вже не сам. Коло нього стояла жінка і троє дітей і всі вони дивилися вслід за стрілецькою четою.

Що говорили між собою, що думали собі — тяжко догадатися. Одно певне: підозрівали якийсь підступ...

***

***

Дерев’яний барак, радше сказати буда, збита з тонких дощок і накрита папою, прийняла в себе чету стрільців. Тут мала бути головна сторожа, а рівночасно й головна команда всіх збройних сил села Гусного та околиці.

Ідучи до тієї буди, хлопці раділи, що знайдуть там сухий і затишний куток. Тимчасом дах перетікав, а солома, що мала служити за постіль, була тільки купою гнилої мерви, в яку ніхто й не думав покластися.

— І як ті мадяри тут спали? — промовив злісно Зварич, станувши на середині буди.